read-books.club » Сучасна проза » Колекціонер 📚 - Українською

Читати книгу - "Колекціонер"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Колекціонер" автора Джон Роберт Фаулз. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 77
Перейти на сторінку:
синявцями коріоном і адонісом, у мене був прекрасний різновид ceroneus адонісу і кілька різновидів tithonus коріону, і я звернув на них її увагу. Ceroneus у мене кращий, ніж будь-який у Музеї природничої історії. Я пишався, що можу їй дещо розповісти. Про аберації вона ніколи не чула.

— Вони прекрасні. Але сумні.

— Усе на світі сумне, коли його таким робити, — сказав я.

— Але ж їх сумними зробив ти! — вона дивилася просто на мене з другого боку шухляди. — Скількох метеликів ти вбив?

— Сама бачиш.

— Ні, я не бачу. Я думаю про всіх тих метеликів, яких би породили оці, коли б ти дав їм жити. Я думаю про всю ту живу красу, якій ти поклав кінець.

— Ти не можеш сказати напевне.

— Ти навіть оцим ні з ким не ділишся. Хто їх бачить? Ти, як той скнара, тримаєш усю красу під замком у цих шухлядах.

Я був справді розчарований. Ці її розмови, на мою думку, були просто дурними. Як може десяток екземплярів вплинути на долю виду?

— Терпіти не можу вчених, — заявила вона. — Ненавиджу тих, хто збирає щось, класифікує, дає назви, а тоді все про нього забуває. Так люди роблять і з мистецтвом. Називають художника імпресіоністом, чи кубістом, чи ще якось, тоді кладуть його в таку шухляду і більше не бачать у ньому живу особистість. Але, маю відзначена, оформлена колекція чудово.

Вона знову намагалася бути хорошою.

Тоді я додав:

— А ще я фотографую.

У мене були фотографії лісів, що за будинком, морські хвилі, які накочувалися на дамбу в Сифорді, справді дуже гарні, я сам їх збільшив. Я поклав їх на стіл так, щоб їй було добре видно.

Вона подивилася на них і промовчала.

— Це так, дрібниці, — сказав я. — Я давно цим не займався.

— Вони мертві, — вона якось дивно скоса на мене поглянула. — Не власне ці. Узагалі фотографії. Коли людина щось малює, воно живе, а коли фотографує — воно помирає.

— Ну це як запис, — пояснив я.

— Так. Сухе і мертве.

Я, було, зібрався сперечатися, але вона додала:

— Але ці розумно зроблені. Як на фотографію, вони гарні.

Трохи згодом я сказав:

— Я б хотів тебе пофотографувати.

— Чому?

— Ти, що називається, фотогенічна.

Вона опустила очі, тоді подивилася на мене й погодилася:

— Гаразд. Якщо хочеш. Завтра.

У мене аж дух перехопило. Справді щось змінювалося.

Я був радий, і настав час іти вниз. Вона практично не заперечувала, дала мені знову причепити кляп, і дійшли ми без пригод, як раніше.

Ну от, коли ми спустилися, вона захотіла чаю (якогось особливого китайського, який вона мені замовляла). Я зняв кляп, і вона вийшла до зовнішнього підвалу (ноги в неї і далі були зв’язані) і подивилася, де я готую їсти тощо. Ми не розмовляли, і було так гарно. Чайник кипів, вона поряд. Звичайно, я за нею уважно стежив. Коли чай був готовий, я спитав:

— Коли чай буде готовий, можна я буду матінкою?[5]

— Який кошмарний вираз.

— А що в ньому такого?

— Він як оті качки. Він провінційний, застарілий, мертвий, він… ну, він такий міщанський, що далі нікуди. Розумієш?

— То, мабуть, краще тобі бути матінкою, — сказав я.

І, дивно, вона всміхнулася, ніби ось-ось мала розсміятись, а тоді зупинилася, розвернулась і пішла до кімнати, а я поніс тацю за нею. Вона налила чай, але було помітно: щось її сердило. Вона не дивилася на мене.

— Я не хотів тебе образити, — пояснив я.

— Я раптом подумала про свою сім’ю. Їм цього вечора за чаєм невесело.

— Чотири тижні, — нагадав я.

— Не треба про це!

Вона була жінкою. Непередбачуваною. Хвилину всміхається, а наступної хвилини вже лютує.

Вона сказала:

— Ти огидний. І мене робиш огидною.

— Це недовго триватиме.

Тоді вона вимовила мені таке слово, якого я до того ніколи не чув від жінки. Я був шокований. Я сказав:

— Я не люблю таких слів. Це гидко.

Вона його повторила, вона просто кричала на мене.

Іноді зовсім не можу зрозуміти її настроїв.

Наступного ранку з нею було все нормально, хоча вона не вибачилася. Коли я ввійшов, побачив, що дві вази в її кімнаті були розбиті на сходах. Як завжди, вона вже встала й чекала на мене, коли я приніс їй сніданок.

Ну й перше, про що вона мене спитала, — це коли я їй дам побачити сонце. Я відповів, що надворі дощ.

— А чому я не можу вийти до зовнішнього підвалу і походити туди-сюди? Мені потрібно рухатися.

Ми на цю тему давно сперечались. Урешті домовилися, що коли вона хоче ходити вдень, то тільки з кляпом. Я не можу ризикувати, раптом хтось крутитиметься за будинком — звичайно, це малоймовірно, адже ворота і двері гаража завжди замкнено. Але вночі досить і зв’язаних рук. Я не обіцяв більш ніж одну ванну на тиждень. І нічого не казав про сонячне світло. На секунду я подумав, що вона знову почне ображатись, але вона стала розуміти, що образами й відвертаннями не дійдеш пуття, тож прийняла мої правила.

Можливо, я був аж занадто суворий, я до цього схильний. Але обережність була необхідна. Наприклад, у вихідні на дорозі значно більше машин. У погожу неділю вони проїжджали кожні п’ять хвилин. Іноді вони сповільнювалися, проїжджаючи Фостерс, деякі поверталися назад подивитись, а якісь нахаби навіть просовували свої фотокамери крізь ґрати й знімали. Тож у вихідні я ніколи не випускав її з кімнати.

Одного разу я саме виїжджав до Льюїса, як мене зупинив чоловік у машині. Чи я господар? Він був одним із таких страшенно культурних, які говорять, наче в них слива в горлі — мовляв, я друг начальства. Він багато набалакав мені про будинок і про те, що пише про нього якусь статтю для журналу, і хотів, щоб я його пустив познімати, а особливо хотів побачити каплицю.

— Тут немає каплиці, — відказав я.

— Але, шановний пане, — наполягав він, — вона згадується в історії графства. У десятках книжок.

— А, це ви про той закуток у підвалі, — я зробив вигляд, мовби тільки-но здогадався. — Туди не пройти. Він замурований.

— Але ця будівля внесена до каталогу.

1 ... 15 16 17 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Колекціонер"