Читати книгу - "Колекціонер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вони прекрасні. Але сумні.
— Усе на світі сумне, коли його таким робити, — сказав я.
— Але ж їх сумними зробив ти! — вона дивилася просто на мене з другого боку шухляди. — Скількох метеликів ти вбив?
— Сама бачиш.
— Ні, я не бачу. Я думаю про всіх тих метеликів, яких би породили оці, коли б ти дав їм жити. Я думаю про всю ту живу красу, якій ти поклав кінець.
— Ти не можеш сказати напевне.
— Ти навіть оцим ні з ким не ділишся. Хто їх бачить? Ти, як той скнара, тримаєш усю красу під замком у цих шухлядах.
Я був справді розчарований. Ці її розмови, на мою думку, були просто дурними. Як може десяток екземплярів вплинути на долю виду?
— Терпіти не можу вчених, — заявила вона. — Ненавиджу тих, хто збирає щось, класифікує, дає назви, а тоді все про нього забуває. Так люди роблять і з мистецтвом. Називають художника імпресіоністом, чи кубістом, чи ще якось, тоді кладуть його в таку шухляду і більше не бачать у ньому живу особистість. Але, маю відзначена, оформлена колекція чудово.
Вона знову намагалася бути хорошою.
Тоді я додав:
— А ще я фотографую.
У мене були фотографії лісів, що за будинком, морські хвилі, які накочувалися на дамбу в Сифорді, справді дуже гарні, я сам їх збільшив. Я поклав їх на стіл так, щоб їй було добре видно.
Вона подивилася на них і промовчала.
— Це так, дрібниці, — сказав я. — Я давно цим не займався.
— Вони мертві, — вона якось дивно скоса на мене поглянула. — Не власне ці. Узагалі фотографії. Коли людина щось малює, воно живе, а коли фотографує — воно помирає.
— Ну це як запис, — пояснив я.
— Так. Сухе і мертве.
Я, було, зібрався сперечатися, але вона додала:
— Але ці розумно зроблені. Як на фотографію, вони гарні.
Трохи згодом я сказав:
— Я б хотів тебе пофотографувати.
— Чому?
— Ти, що називається, фотогенічна.
Вона опустила очі, тоді подивилася на мене й погодилася:
— Гаразд. Якщо хочеш. Завтра.
У мене аж дух перехопило. Справді щось змінювалося.
Я був радий, і настав час іти вниз. Вона практично не заперечувала, дала мені знову причепити кляп, і дійшли ми без пригод, як раніше.
Ну от, коли ми спустилися, вона захотіла чаю (якогось особливого китайського, який вона мені замовляла). Я зняв кляп, і вона вийшла до зовнішнього підвалу (ноги в неї і далі були зв’язані) і подивилася, де я готую їсти тощо. Ми не розмовляли, і було так гарно. Чайник кипів, вона поряд. Звичайно, я за нею уважно стежив. Коли чай був готовий, я спитав:
— Коли чай буде готовий, можна я буду матінкою?[5]
— Який кошмарний вираз.
— А що в ньому такого?
— Він як оті качки. Він провінційний, застарілий, мертвий, він… ну, він такий міщанський, що далі нікуди. Розумієш?
— То, мабуть, краще тобі бути матінкою, — сказав я.
І, дивно, вона всміхнулася, ніби ось-ось мала розсміятись, а тоді зупинилася, розвернулась і пішла до кімнати, а я поніс тацю за нею. Вона налила чай, але було помітно: щось її сердило. Вона не дивилася на мене.
— Я не хотів тебе образити, — пояснив я.
— Я раптом подумала про свою сім’ю. Їм цього вечора за чаєм невесело.
— Чотири тижні, — нагадав я.
— Не треба про це!
Вона була жінкою. Непередбачуваною. Хвилину всміхається, а наступної хвилини вже лютує.
Вона сказала:
— Ти огидний. І мене робиш огидною.
— Це недовго триватиме.
Тоді вона вимовила мені таке слово, якого я до того ніколи не чув від жінки. Я був шокований. Я сказав:
— Я не люблю таких слів. Це гидко.
Вона його повторила, вона просто кричала на мене.
Іноді зовсім не можу зрозуміти її настроїв.
Наступного ранку з нею було все нормально, хоча вона не вибачилася. Коли я ввійшов, побачив, що дві вази в її кімнаті були розбиті на сходах. Як завжди, вона вже встала й чекала на мене, коли я приніс їй сніданок.
Ну й перше, про що вона мене спитала, — це коли я їй дам побачити сонце. Я відповів, що надворі дощ.
— А чому я не можу вийти до зовнішнього підвалу і походити туди-сюди? Мені потрібно рухатися.
Ми на цю тему давно сперечались. Урешті домовилися, що коли вона хоче ходити вдень, то тільки з кляпом. Я не можу ризикувати, раптом хтось крутитиметься за будинком — звичайно, це малоймовірно, адже ворота і двері гаража завжди замкнено. Але вночі досить і зв’язаних рук. Я не обіцяв більш ніж одну ванну на тиждень. І нічого не казав про сонячне світло. На секунду я подумав, що вона знову почне ображатись, але вона стала розуміти, що образами й відвертаннями не дійдеш пуття, тож прийняла мої правила.
Можливо, я був аж занадто суворий, я до цього схильний. Але обережність була необхідна. Наприклад, у вихідні на дорозі значно більше машин. У погожу неділю вони проїжджали кожні п’ять хвилин. Іноді вони сповільнювалися, проїжджаючи Фостерс, деякі поверталися назад подивитись, а якісь нахаби навіть просовували свої фотокамери крізь ґрати й знімали. Тож у вихідні я ніколи не випускав її з кімнати.
Одного разу я саме виїжджав до Льюїса, як мене зупинив чоловік у машині. Чи я господар? Він був одним із таких страшенно культурних, які говорять, наче в них слива в горлі — мовляв, я друг начальства. Він багато набалакав мені про будинок і про те, що пише про нього якусь статтю для журналу, і хотів, щоб я його пустив познімати, а особливо хотів побачити каплицю.
— Тут немає каплиці, — відказав я.
— Але, шановний пане, — наполягав він, — вона згадується в історії графства. У десятках книжок.
— А, це ви про той закуток у підвалі, — я зробив вигляд, мовби тільки-но здогадався. — Туди не пройти. Він замурований.
— Але ця будівля внесена до каталогу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер», після закриття браузера.