Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

рік старша за мене — після школи пішла на економічний факультет Острозької академії. Ще рік чи два вони з Пашкою не розривали стосунки — принаймні якийсь час на це вказував «сімейний статус» на сторінці Новака у Facebook, — але довго так тривати не могло, й зрештою у березні 2005-го «зустрічається з Євою Лаудою» змінилося на «все складно». Того літа, коли ми поїхали в Карпати, Єва закінчила третій курс і, наскільки я знав, ні з ким не зустрічалася.

Усе почалося з підкинутої перед початком літньої сесії старостою моєї групи ідеї після екзаменів гуртом вирушити в Карпати. З групи зголосилося дев’ятеро. Пізніше до нас приєдналися ще четверо дівчат і троє хлопців з економічного, але Єви серед них не було. Вона пристала в останню мить, коли за два дні до від’їзду одна з дівчат-економісток із Е-21 застудилася. Нам довелося терміново шукати когось, хто погодився б у суму для оплати орендованої вілли закинути відповідну частку замість вибулої. Охочих не знаходилося, і тоді староста Е-21 запропонувала взяти із собою третьокурсницю, з якою познайомилася на засіданнях наукового товариства «Економіст».

Попервах мої однокурсники почувалися через Єву ніяково. Я ж узагалі не дивився в її бік. Вона була старшою, майже нікому не знайомою й з біса гарною. Струнка, засмагла, з фантастично красивим волоссям — Джессіка Альба і Дженіфер Лопес в одному флаконі. (Щоправда, так вважали не всі. Моєму однокласникові та найкращому зі школи другові Ромі Цезарко на прізвисько Цезар, який через п’ять років стане хрещеним батьком Теодора, Єва не сподобалася. Переглядаючи фотографії з Карпат, він заявив, що вона надто худа й пихата — з тих, що думають лише про себе. А ще — що в неї замалі груди й завелика задниця. Я запитав, як, у дідька, дівчина може бути водночас занадто худою та мати завелику задницю, на що Цезар відмахнувся, сказавши, що я нічого не тямлю в жінках. Йому подобалися руді.)

Ми дісталися до вілли на березі Прута в обідню пору й одразу побігли на пляж. Вода здавалася крижаною, проте купання не вдалося через інше. Ви ж знаєте, який той Прут. Два метри в найглибшому місці, а течія така, що, загаявшись, можеш залишитися без плавок. Ми з Євою зайшли в річку останніми, тож сиділи у воді, коли решта вже вибралася на берег сушитися. Єва шукала глибину, де можна було б проплисти, не обдираючи коліна, а я хлюпався у воді трохи нижче за течією. Несподівано Єва скрикнула: її закрутило й понесло на мене. Я навіть не мусив підгрібати: течією дівчину вгатило просто мені в обійми. З боку це виглядало так, наче Єва заледве не тонула, а я її врятував, хоча насправді я цілком випадково опинився в тому місці, куди її кинула течія. Дівчина налетіла на мене, втрималась за мою шию руками, після чого ми разом вигребли на мілину.

Важко дихаючи, Єва вмостилася на мокрих каменях і обхопила руками вкриті пухирцями ноги. Я присів навпроти у воді. Соромився виходити: вона могла б побачити, як я збудився.

— Пробач. Не хотіла на тебе так… — Єва засміялася, — накинутися.

Я скорчив усмішку у відповідь:

— Нічого. Я не встиг злякатися. — Серце несамовито бухкало. Здавалося, ще мить — і горлом піде кров. Мимохіть пригадав батька, вкотре звинувативши його в тому, що він — з усіма своїми приповідками — не вселив у мене впевненості у власних силах.

— І зазвичай я не обіймаюся з незнайомцями. — Вона придивилася до мене уважніше. Мимовільна зацікавленість поступилася місцем збентеженій сторожкості. — Ми знайомі? Таке враження, наче ми з тобою бачилися.

Я ледь не бовкнув, що грав із її колишнім у футбол, але втримав язика за зубами. Було б тупо, якби Єва збагнула, що я стежив за нею й Пашкою у соцмережах. Узагалі того дня, попри хвилювання, я не зморозив жодної дурниці. І це здавалося дивом. Довбаним дивом, слово честі.

— Ми вже обнялися, — віджартувався я, — тож формально нас можна вважати знайомими. Мирон.

— А я Єва.

І вона простягнула мені руку. Я потиснув мокру долоню, після чого, ховаючи член між стегнами, вибрався з води.

Потім ми розмовляли. Переважно про музику та книги, про те, що плануємо робити після навчання, і навіть трохи про розчарування Ющенком. Час спливав, ми не зауважили, як лишилися на пляжі самі. Схоже, під час тієї розмови я зачепив якусь невидиму, але напрочуд важливу струну, бо Єва довірилась мені. Розказала, як утомилась від стосунків, як її хлопець, Пашка тобто, психував, приїхавши до Острога потому, як вона написала йому про бажання розійтися, і ще багато чого, що до цього часу стерлося з пам’яті. Того вечора я остаточно закохався в неї.

Додому з Острога ми поверталися разом. За місяць перед тим — у квітні 2005-го — я отримав водійські права й нарешті сів за кермо п’ятидверного Nissan Almera, що лишився мені від батька. Машину купили 2001-го, після продажу батьками земельної ділянки на пустирі за вулицею Макарова, де через сім років збудували торговельно- розважальний центр «Екватор». Той «ніссан» став моїм завдяки матері. Вона наполягла, щоб машину оформили на мене, хоча на час купівлі мені ще не виповнилося п’ятнадцяти, тобто я не те що керувати, а навіть відвідувати курси водіння не мав права. Тож перед виїздом із Карпат я натякнув Єві, що за день чи два забиратиму речі з гуртожитку, після чого ми могли б разом вирушити до Рівного. Я знав, що їй нічого робити в Острозі, вона могла відразу з Яремчого прямувати до Рівного, але дівчина погодилася почекати. Я зателефонував Ромі Цезарку та попросив забрати нас із Острога. Вже в Острозі Єва поцікавилася, чи ми не проти взяти із собою її одногрупницю Машу, яка теж поверталася до Рівного. Я не заперечував. Єва познайомила нас із подругою, я — дівчат із Цезарем, ми закинули сумки до багажника й узяли курс на Рівне.

Та поїздка задала тон на все літо. Погода видалася фантастична — тепло, тихо, сонячно. Дорогою ми безперестану підколювали один одного й реготали як дурні. Перед містом я не збочив з об’їзної, а натомість звернув до заправки SOCAR на київській трасі, де ми застрягли на годину. Пили каву, їли французькі хот-доги. Щось розказували, знову сміялися до сліз. Нікому не хотілося прощатися. Ми домовились, що наступного дня зберемося покататися.

Отак ми й каталися до вересня — я, Ромич, Єва та Маша. Те літо нагадувало незмінно