Читати книгу - "Джордж і таємний ключ до Всесвіту"

— Брила тане! — закричав налякано Джордж, схопивши Енні за руку. — Що трапиться, коли вона розтане повністю?

— Не хвилюйся, — похитала головою Енні. — Просто ми наближаємося до Сонця. Сонце поволі нагріває освітлену сторону комети, і лід перетворюється на газ.

Але то нічого страшного, бо тут стільки льоду, що можна пролетіти повз Сонце ще з десяток разів. Та й схована під льодом порода все одно не розтане. Тому не бійся, ми не вилетимо у відкритий космос.

— А я й не боюсь, — заперечив Джордж, тут же відпустивши її руку. — Я просто запитав.

— Тоді запитай щось цікавіше, — сказала Енні.

— Наприклад? — перепитав Джордж.

— Наприклад, що трапиться, якщо уламок із хвоста комети впаде на Землю?

Трохи потупцявши на місці, Джордж таки видусив із себе: «Ну добре, то що ж тоді трапиться?»

— Оце гарне питання, — вдоволено відповіла Енні. — Потрапивши в атмосферу Землі, уламки комети загоряються і стають метеорами, які ми бачимо під час зорепаду.

Вони стояли й мовчки спостерігали, доки хвіст комети не став таким довгим, що його кінця не було видно. Раптом комета почала змінювати напрям руху: усі зорі довкола зарухалися.

— Що відбувається? — запитав Джордж.

— Рухайся! — крикнула Енні. — Ми маємо кілька секунд. Сідай!

Змівши пил рукавицею, вона розчистила на льоду дві крихітні ділянки. З іншої кишені скафандра Енні витягнула щось схоже на карабіни, якими користуються скелелази.

— Сідай! — ще раз гукнула. Енні зачепила карабіни за поверхню, прикріпила їх до довгої мотузки, що звисала з пряжки на Джорджевому скафандрі, й пояснила: — На випадок, якщо в тебе щось влетить.

— Що саме влетить? — здивувався Джордж.

— Ну, не знаю. Тато завжди так робить, — відповіла дівчинка. Вона присіла коло Джорджа й собі причепила карабін до скафандра. — А ти любиш американські гірки?

— Не знаю, — відповів Джордж, який ще ніколи на них не катався.

— Тоді зараз дізнаєшся! — захихотіла Енні.

Комета, без сумніву, падала — чи принаймні змінила напрям. З того, як рухались зірки довкола нього, Джордж збагнув, що комета летить униз дуже стрімко. Проте він нічого не відчував — серце не тьохкало, в обличчя не віяв вітер. Джордж уявляв собі американські гірки зовсім по-іншому. Однак він уже зрозумів, що в космосі все відчуваєш інакше, ніж на Землі.

Хлопець на мить заплющив очі, просто, щоб перевірити, чи відчуває хоч щось. Ні, анічогісінько. Він ще не розплющив очі, коли йому спало на думку, що для того, аби комета ось так зненацька змінила свій напрям руху, щось у космосі мусить притягувати її до себе. Інтуїція підказувала Джорджеві, що те «щось» — у стократ більше за комету, на якій вони з Енні мандрують космосом.

[4]

Розділ дванадцятий

Розплющивши очі, Джордж побачив попереду, у темних небесах, величезну блідо-жовту планету, оперезану кільцями. Верхи на кометі, діти мчали просто до них. Здалеку кільця були схожі на гладенькі стрічки. Одні були жовтуваті, як сама планета, інші — темно-жовті.

— Це Сатурн, — сказала Енні. — І я першою його побачила.

— Я знаю, що це! — вигукнув Джордж. — І що значить «першою»? Я стою перед тобою і побачив його першим!

— Е ні, ти зі страху заплющив очі! — загудів голос Енні крізь шолом. — Бе-бе-бе!

— Неправда! — запротестував Джордж.

— Ш-ш-ш-ш! — шикнула на нього Енні. — А ти знав, що Сатурн — друга найбільша за величиною планета, що обертається довкола Сонця?

— Звісно, що знав, — збрехав Джордж.

— Та невже? — здивувалась Енні. — Якби це справді було так, ти б знав, яка планета найбільша з усіх.

— Ем... Ну... — пробелькотів Джордж, який і гадки про це не мав. — Земля?

— А от і ні! — переможно заявила Енні. — Земля малесенька, така, як твій нетямущий мозочок! Вона всього лиш номер п’ять.

— Звідки ти знаєш?

— Звідки я знаю, що в тебе нетямущий мозочок? — ущипливо запитала Енні.

— Ні, дурненька, — розсердився Джордж. — Звідки ти знаєш про планети?

— Бо я вже багато-багато разів тут була, — відповіла Енні, стріпнувши головою так, наче хотіла відкинути назад свого хвостика. І серйозно додала: — Хочеш, я тобі розповім. Але слухай уважно. Довкола Сонця обертається вісім планет. Четверо великих і четверо малих. Юпітер, Сатурн, Нептун і Уран — величезні планети. Але дві найбільші настільки велетенські супроти інших, що їх називають гігантами. Сатурн — на другому місці серед планет-гігантів, а на першому — Юпітер. Марс, Земля, Венера й Меркурій — чотири найменші планети, — вела далі дівчинка, загинаючи пальці. — Земля — найбільша серед малих, але якщо скласти всі чотири планети докупи, то вони все одно й близько не зрівняються із Сатурном. Сатурн у сорок п’ять разів більший за всі ці чотири маленькі планети разом узяті.

Енні явно подобалось хизуватися своїми знаннями про планети. І хоч Джорджа її хвастощі дратували, в душі він був глибоко вражений. Усе своє життя він тільки те й робив, що копав картоплю на городі й возився з кабаном. Порівняно з мандрівками Сонячною системою верхи на кометі — то було ціле ніщо.

Поки Енні розповідала, комета стрімко наближалася до Сатурна. Коли вони підлетіли зовсім близенько, Джордж побачив, що кільця не сплетені, як стрічки, а складаються з криги, породи й каменів різних розмірів — найменші були, як порошинки, а найбільші сягали добрих трьох метрів завдовжки. Вони рухались надто швидко, щоб Джордж міг ухопити якийсь із кавалків. Раптом він помітив, що просто повз нього неквапливо пропливає невеликий уламок породи. Хлопець зиркнув — Енні дивиться в інший бік! Він миттю простягнув руку, схопив камінь і міцно затиснув у своїй космічній рукавиці! Справжнісінький скарб із космосу! Серце голосно калатало в грудях — так голосно, що Енні, мабуть, почула його стукіт