read-books.club » Дитячі книги » Диваки і зануди 📚 - Українською

Читати книгу - "Диваки і зануди"

389
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Диваки і зануди" автора Ульф Старк. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 31
Перейти на сторінку:
вже несила було дивитися в ті золотисті очі. Я відвела очі вбік і побачила невеличке жовте авто, що дуже повільно наближалося сюди, напевно, то був Інґве. А я привселюдно обіймалася з якоюсь дівчиною! Уявляєте, які в нього були очі, що визирали з-під потворного капелюха! Ой же й вирячив він їх, як упізнав мене! Коли ж пропливав мимо, то мало не звернув в’язи і не продавив носом скло на бічному вікні. Пика його тоді була схожа на поросяче рило.

Потім авто смикнулося і з ревом урізалося в Аксельсонів живопліт. Очевидно, Інґве натиснув не на гальма, а на газ. Авто проломило у живоплоті чималий просвіт. Крізь нього мені було видно Аксельсона, що закляк стовпом біля газонокосарки, і жовте авто, яке їздило по саду. Кінець кінцем те авто довбонуло по кількох вуликах так, що збило з них дашки. Звідти вилетіли хмари очманілих бджіл.

У моїх вухах Ульф Лундел співав про те, як він любить природу, де гуляють вітри, а жайворонки здіймаються попід хмари і видзвонюють там дивовижних пісень. Це було останнє, що я чула.

Тієї миті, як авто поваляло вулики, я з переляку вкусила Катті за язик. Вона зойкнула і відпустила мене. А тоді тицьнула пальцем на авто.

— Ну й бовдур! — застогнала вона.

— То мамин коханець! — крикнула я, звільнившись від навушників.

А на природі, яка була зовсім поруч, крізь просвіт, вибитий автом Інґве, я побачила Аксельсона — він поспішав до поваляних вуликів, тягнучи перед собою газонокосарку. Довкола нього літали бджолині рої. Здавалося, він мав намір поквитатися з авто, відкрутивши з нього газонокосаркою радіатора так, як відкручують кришку на консервній банці. Я не мала бажання на те дивитися. Інґве саме дав задній хід і вже їхав до вхідних дверей Аксельсонового будинку.

— Вибач! Побачимося! — крикнула я Катті.

Я відчувала її золотисті очі в себе на потилиці, коли перестрибувала через хвіртку, відчинити яку заважала блакитна пластикова торбинка. Мої губи мали солонуватий смак її крові.

Розчахнувши двері, я зрозуміла, кого саме Катті мені нагадувала. Вона була схожа на мою маму — такі самі несамовиті очі і така сама зухвала рішучість — попри все домагатися свого.

Мама була не в гуморі. Я помітила це відразу.

Вона стояла навкарачки на перському килимі у великій кімнаті, по-піратськи обв’язавши голову хусткою. Всюди біля неї валялися різноманітні шила, стояла чашка, де були рештки чогось липкого, напевно, ґоґеля-моґеля, шматок хліба і тарілка густого кисляку з імбирним варенням, пакетик виноградної жуйки, кольорові олівці, акварельні фарби, зіжмаканий папір і ще всяке малювальне причандалля. У правій руці вона тримала пензлика, з якого на підлогу скапувала темно-брунатна фарба. У пальцях лівої у неї стриміла чорна сигарета. Її відставлений зад нагадував вулкан кольору спілої сливи, оповитий туманом диму.

Дідусь погойдувався у кріслі і вказівним пальцем потирав свого характерного носа. Леви на поручнях тільки всміхалися.

— Та де! — фиркнув дідусь. — Дозволь тебе запитати: що ти знаєш про радощі життя?

— Може, нарешті помовчиш і даси мені попрацювати? — гримнула мама з килима.

— Що ви тут робите? — спитала я.

Хоч і знала що. Вони сварилися.

Я пам’ятаю їхні сварки з дитинства. Я під них росла. Вони могли сперечатися і кричати годинами. Їм це подобалося.

— Твоїй матері, голубонько, замовили намалювати для журналу радощі життя. І тепер ось вона не тямиться від гніву, бо не знає, що то таке і з чим його їдять, — відповів дідусь. — Такого злісного ілюстратора ще світ не бачив.

— Я не гніваюся! — буркнула мама. — Просто твій любий дідусь цілий день розважався тим, що заважав мені. Сидів біля мене крячкою і тільки те й робив, що гойдався. У мене від цього скоро почнеться хитавиця. Як можна в цій божевільні щось робити, ніхто не скаже. Глянь на все це!

Мама обвела рукою кімнату, де панував розгардіяш, який вона сама і влаштувала.

Тієї миті з’явився Інґве. З пензлика, якого мама тримала в простягненій руці, у нього влучила ляпка фарби.

— Привіт, — мовив він.

Інґве був такий, як завжди. У зім’ятому костюмі, ріденьке волосся на голові стирчало дибки, ніби він щойно прокинувся, а посеред лисини червоніла ледь припухла ґулька — певно, його таки вжалила бджола.

Він усім привітно всміхнувся.

У руках у нього був якийсь клубочок, загорнутий у плед томатного кольору, що завжди лежав у його авто. Зі складок пледа виглядала чиясь лапка.

Таким усміхненим і простодушним на вигляд я ще Інґве не бачила.

Либонь, у нього стався струс мозку, подумала я. Він ударився головою у вікно спереду авто і добряче забився! Здається, так. Бо якби з ним нічого не сталося, то він прийшов би лихий, як чорт. Зараз на його обличчі завмерла якась дурнувата усмішка, і сам він стояв і тулив до грудей те, що було загорнуте у плед.

Раптом я згадала, що, здається, бачила, як Аксельсонів кіт зник під колесами авто, коли Інґве давав задній хід у бік будинку. Я дивилася на ту самотню лапку, що виглядала з пледа, і мене охопило жахливе передчуття. Певна річ, у пледі лежав Аксельсонів кіт, якого переїхало авто.

— Знаєш, що в мене тут? — спитав Інґве напрочуд лагідним голосом.

Він трохи невпевнено ступив у мій бік.

— Не показуй! — закричала я. — Не хочу його бачити!

Я перелякалася до смерті. Та й будь-хто перелякався б, якби до нього прийшов який-небудь телепень після струсу мозку і хотів показати збитого кота!

Аж тут із пледа виткнулася зморщена мордочка.

Безпорадно забігали туди-сюди великі каштанові очиці, над якими висіли, як погано пришиті клапті, вуха. Потім позіхота розтягнула на мордочці пащу, після чого голова сховалася у пледі. То було цуценя!

— Я подумав, що… — почав Інґве і ступив ще трохи в мій бік.

Та нараз цуценя вивільнилося з ворсистого пледа. І сповзло додолу. Там якусь мить постояло, а тоді струснулося так, що худеньким зморшкуватим тілом немовби пробігли хвильки. Хвіст піднявся вгору. Цуценя кілька разів ним жваво махнуло. А потім покотилося м’ячиком під здоровенний сервант. Лягло там і, затамувавши подих, притиснулося до стіни. Звідти поблискували його великі очі, схожі на чорні блискучі камінці. Воно без кінця чхало і сопіло від пилюки.

— Я приніс його тобі, Симоно, — сказав Інґве, простягаючи руку під сервант. — Це маленький боксер. Я купив його у співробітника. Знаю, як ти засмучена тим, що сталося з Кільроєм… І я подумав, що, мабуть, усі сподівання марні. А тут до мене дійшли чутки, що собака співробітника навела

1 ... 14 15 16 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диваки і зануди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Диваки і зануди"