Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Зубов потер гостре підборіддя, крекнув, повернувся до Віхури всім корпусом.

— Розумію, ви давно знайомі з паном... гм... адвокатом?

— Чимало, — почув у відповідь.

— Він завжди такий хват?

— Як? — відставний комісар не зрозумів останнього слова, та швидко здогадався про значення за капітановою інтонацією. — Та хтозна. Клопоту з ним мав.

— Клопоту?

— Отож. Коли пан викручує так, що завжди правий, і хочеш заперечити, а не маєш як, — то для поліції великий клопіт...

...З будинку колишній адвокат і колишній поліцейський вийшли вдвох, без охорони. Клим примружився, глянувши на ратушу, над якою вітер полоскав біло-синьо-червоний прапор з двоголовим російським орлом. Не дощило, хоча львівський листопад майже завжди довго оплакував минулі погожі дні. Проте ніколи о цій порі будівля не здавалася Кошовому такою сумною, як цьогоріч. Піднявши комір пальта, гмикнув;

— Дуже довгий ранок. Прокинувся в тюрмі, не підозрюючи, що отак відпустять. Але не повірите, пане комісаре; не тішуся чомусь. Неправильно себе веду, мусив би стрибати цапом...

— Бо вас випустили з-за ґрат, та не на волю, — буркнув Віхура у відповідь, поправивши капелюха. — Навіть я маю більше свободи.

— Правда ваша.

— І заради Бога, не звіть мене вже комісаром!

— Для мене ви, пане Мареку, завжди лишитеся комісаром.

— Коли б ми ще з вами отак мирно постояли.

— Мирно? Та пан жартує! У мирний час отака наша зустріч була б надзвичайною подією. І ми б напевне рушили на пиво.

— Якби мені дозволила пані Віхурова, — кивнув відставний поліцейський.

Говорячи так, думав у цей час про своє. Пожував губами, потому збив великим пальцем капелюха на потилицю, чого раніше солідний чоловік собі при всіх не дозволяв.

— Знаєте, пане Кошовий, я зараз розкажу вам про вбивцю трошки більше, ніж тому російському офіцерові...

Розділ шостий

Таланти маленької панни

— Та що ж він вам сказав?!

— Направду — нічого з того, про що я не здогадався б сам, аби був уважнішим.

— Та ви ж не були уважнішим там, на місці, пане Кошовий!

— Ох, Шацький, — похитав головою Клим. — На моєму місці ви б так само не були зразком проникливості. Кілька діб у Бригідках, знаєте...

— Не забувайте, де ми з вами здибалися!

Шацький гордо випнув худі груди, а Естер зітхнула й спопелила чоловіка поглядом, від чого той миттю здувся й глянув на дружину винувато.

Але він сказав чисту правду.

...Дантист із Кракідалів[20] був першим справді добрим львівським знайомим Кошового. Вони таки сиділи в одній тюремній камері. Не в Бригідках, лише в поліцейському відділку. Та й то обох швидко звільнили. До честі Шацького, подальша дружба з Климом пішла йому на користь. Принаймні відтоді він більше не потрапляв за ґрати, і пані Шацька заледве не молилася на Клима, завдячуючи цим саме йому — вона так вважала, а Кошовий не заперечував.

Замолоду Йозеф вів не надто стриманий спосіб життя. За жінками не волочився, бо критично оцінював власну зовнішність та статки. Проте грошей вистачало, аби вештатися львівськими барами, знайомитися з різними людьми, часто — на один вечір, унаслідок чого Шацький несподівано для себе став не лише носієм найпотаємніших міських пліток, а й кладезем безцінної інформації. Вже згодом, одружившись, завівши купу дітей та маючи власну практику, розширив коло, ставши для своїх пацієнтів кимось на кшталт духівника.

Не секрет, що з усіх лікарів люди найбільше бояться дантистів. Лікувати зуби завжди боляче, і найгірше — коли не можна кричати. Тобто можна: стиснеш щелепу, вкусиш стоматолога за палець, іноді до крові, потім перепрошуєш його, він — тебе, знову повертаєш довіру один до одного. Як же інакше дозволяти пхати собі до рота чужі пальці та різні металеві інструменти. Аби люди терпіли, сидячи з роззявленими ротами, Шацький починав заговорювати їх, розважаючи свіжими чутками й плітками. Часом пацієнти, особливо дами, забували про все на світі, слухаючи дантиста. І потім довіряли йому таємниці, не свої — чужі, аби теж показати власну обізнаність у львівських справах.

Ось чому Йозеф мав усі підстави говорити: половина Львова знає Шацького, іншу половину знає сам Шацький. Якщо й перебільшення, то не аж таке. Втім, звичка всотувати різноманітні відомості не рятувала його від звички загулювати в барах. Так ставалося, коли Йозефа виснажувала важка щоденна робота. Інакше він не міг і не мав права: на ньому, крім самого, ще п'ятеро, включаючи дружину, всіх треба годувати, вдягати, навчати. Випивати дантист дозволяв собі чим далі, тим рідше, але й гулянки призводили до важчих наслідків. Здоров'я ліпшим не ставало, він утрачав контроль над собою, тому поліцаї на вулицях тягнули Шацького за ґрати частіше, ніж по молодості.

Естер Шацьку, вроджену Боярську, яку чоловік називав своєю фейгале[21], переймало не лише це. Вона любила чоловіка й боялася, щоб Йозеф не повторив долю її молодшого брата, Іцхака. Юнак подавав великі надії, й тато назбирав грошей, аби Іцик — так його називали — міг розпочати власну справу. А той якось необачно, за порадою приятеля, котрий, як виявилося, дав її навмисне, заклав майно банкові. Спокусник там служив і час від часу знаходив таких наївних заставників, котрих підбивав можливістю легкого й швидкого заробітку. Іцик прогорів, майно довелося віддавати, після чого Боярський-молодший за дуже короткий час опинився на бруці[22]. Одного разу його знайшли мертвим у водостоку, тіло пролежало ніч, його встигли погризти щури. Вдруге такої втрати й ганьби водночас Естер переживати не хотіла.

Дивним чином лише дружба з Кошовим та участь у його не завжди безпечних пригодах, куди Йозеф встрявав за власним бажанням, хоч усякий раз дуже боявся, вплинула на його поведінку. Шацький майже зовсім припинив мандрувати барами сам, а як робив це — то в компанії Клима, й уникав найбрудніших та найдешевших закладів. Удома Естер дозволяла чоловікові випити наливки, але небагато, по святах, бажано, аби при тому був присутній пан Кошовий. Ось ще одна причина, чому Йозеф намагався частіше запрошувати друга в гості.

Дім Шацьких завжди був гостинним, хоч жили тут не надто заможно, без надлишків. Проте війна різко змінила й ці традиції. Євреї з приходом російської армії та проголошенням нової влади раптом опинилися поза законом. Ніхто не оголошував цього спеціально, тим більше не друкував у газетах. Але Кошовий за шість років життя у Львові забув, як виглядають