Читати книгу - "Симпатик"

побачив вогонь у дверях. Ніщо не лякало мене більше, аніж можливість померти у вогні, бути перемеленим пропелером, четвертованим «катюшею» — навіть саме це слово звучало, наче ім’я безумного сибірського науковця з відмороженим носом та пальцями на ногах. Я вже колись бачив згорілі рештки у полі за містом Гюе — вугілля замість тіл, втоплене у метал збитого військового гелікоптера, де паливо спопелило три десятки окупантів, їхні зуби назавжди лишилися вишкіреними у мавпячій посмішці; плоть губів та облич згоріла, шкіра стала обпаленим обсидіаном, гладеньким і неземним, волосся перетворилося на попіл, і в них уже неможливо було впізнати ані моїх земляків, ані людей взагалі. Я не хотів так померти. Я взагалі не хотів померти, і менше за все — під обстрілом артилерії моїх товаришів комуністів з захоплених ними передмість Сайгона. Мої груди стиснула чиясь рука, нагадуючи, що я ще живий. Інша вхопила мене за вухо, поки люди піді мною з виттям намагалися мене скинути. Я відхилився, намагаючись випрямитися, моя рука лежала на чиїйсь жирній голові, самого мене притиснуло до Генерала. Ще один вибух десь по дорозі посилив це божевілля. Чоловіки, жінки і діти завили на ще вищій ноті. Раптово літак припинив крутитися, під таким кутом, що двері тепер дивилися не на вогонь, а лише на темряву, і хтось заверещав:

— Ми всі помремо!

Бортпровідник, винахідливо лаючись, почав опускати пандус, і коли біженці хвилею рвонули до виходу, вони потягнули мене за собою. Єдиним способом уникнути смерті під їхніми ногами було прикрити голову наплічником й котитися вниз пандусом, збиваючи інших, — так я і зробив. На злітній смузі за кількасот метрів від нас вибухнула ще одна ракета, освітивши з акр[20] покриття. Стало видно, що найближче до нас укриття — побитий бетонний відбійник метрів за п’ятдесят від смуги. Навіть коли світло від вибуху згасло, ніч перестала бути темною. Двигуни з правого борту літака палали, наче два факели, випльовуючи хмарами іскри та дим.

Я стояв рачки, коли Бон підхопив мене під лікоть і потягнув, однією рукою мене, другою — Лінь. Вона, своєю чергою, несла Дука, обхопивши його груди рукою, Дук рюмсав. На летовище падав метеоритний дощ з ракет та артилерійських набоїв, апокаліптичне світлове шоу, в сяйві якого евакуанти бігли до бетонного прихистку, спотикаючись і падаючи, забувши про свої валізи. Два вцілілих двигуни ревли й гуркотіли, збивали з ніг малих дітей, хитаючи дорослих. Ті, хто встиг добігти до відбійника, скиглили, тримаючи голови якомога нижче. Коли щось просвистіло наді мною — може, уламок, може, куля, — я впав на землю й почав повзти. Бон з Лінь зробили так само. Її обличчя було напружене, однак рішуче. Поки ми дісталися вільного місця за відбійником, екіпаж вимкнув двигуни. Коли цей гамір вщух, стало чутно, що хтось у нас стріляє. Кули свистіли над головою, відбивалися від бетону — вони пристрілювалися по вогнищу від літака.

— Це наші, — промовив Бон; він підтягнув коліна до грудей, однією рукою обійняв Дука, що зіщулився між ним та Лінь. — Вони злі. Хочуть вибратися звідси.

— Ні, — відповів я. — Це ПВА[21], вони захопили периметр.

Хоча мені подумалося, що цілком можливо, що це справді наші люди так випускають пару. Тоді спалахнули баки з паливом літака, і полум’я освітило чималу ділянку летовища. Коли я відвернувся від вогню, то побачив, що поряд зі мною, мало не втиснувши обличчя мені в спину, сидить помічник помічника міністра, звичайнісінький держслужбовець, і в його очах чихуахуа, наче на неоновій вивісці кінотеатру, читається конкретна думка. Так само, як агентка комуністів і лейтенант біля воріт, він був би радий бачити мене мертвим.

Я заслуговував на його ненависть. Зрештою, в результаті несподіваного візиту до нього додому, за адресою, яку мені надав майор з поганою репутацією, я позбавив його чималої суми.

— У мене справді є візи, — сказав помічник помічника, поки ми сиділи в його вітальні. — Ми з деякими колегами даємо до них доступ з огляду на справедливість. Хіба ж справедливо, що можливість втекти є лише в найпривілейованіших чи тих, кому найбільше пощастило?

Я видав якісь звуки, що символізували спочуття.

— Якби справедливість існувала, — вів він далі, — поїхали б усі, кому це потрібно. Звісно ж, так не вийде. Але таких, як я, це ставить у доволі скрутне становище. Чому я маю судити, хто поїде, а хто ні? Зрештою, я хіба що шановний секретар. Що б ви, капітане, робили на моєму місці?

— Я розумію вашу скруту, сер, — мені в ямочках на щоках боліло від нещирої посмішки і не терпілося дійти до невідворотної останньої гри, однак середину все одно треба було розіграти, щоб дати мені ті ж поїдені міллю моральні виправдання, в які нині закутувався він. — Ви, вочевидь, поважна людина з гарним смаком і гідними цінностями…

На цьому місці я покивав направо й наліво, обводячи рукою охайний будиночок, за який треба було платити. Побілені стіни були поцятковані геконами та кількома прикрасами — годинник, календар, китайський сувій, розфарбоване фото Нго Дінь З’єма[22] у кращі його дні, коли його ще не вбили, бо він був президентом, а не маріонеткою американців. Тепер цей невеликий чоловічок у білому костюмі був святим для в’єтнамських католиків, таких як він сам, частково завдяки своїй смерті мученика зі зв’язаними руками, залитим кров’ю обличчям. Роршахівська пляма його мозкової речовини прикрасила стінку американського бронетранспортера, а приниження президента, зафіксоване на фотографії, розійшлося по всьому світу. Підтекст був тонкий, як Аль Капоне: «Не зв’язуйся зі Сполученими Штатами Америки».

— Справжня несправедливість полягає в тому, — мовив я, розпалюючись, — що чесна людина змушена жити вбогим життям у цій країні. Тому прошу, прийміть знак вдячності мого патрона за розгляд нашого питання. У вас є на руках візи для дев’яносто двох людей, чи не так?

Я не був певен, що це так, і на цей випадок мав план — зробити перший внесок і пообіцяти згодом занести решту. Однак помічник помічника міністра відповів ствердно і я дістав конверта з залишками готівки. Там було чотири тисячі доларів, достатньо для двох віз, на випадок його щедрого настрою. Він відкрив конверта, провів згрубілим великим пальцем по стосу банкнот і відразу ж взнав, скільки в конверті грошей — недостатньо! Він ляснув білою рукавичкою конверта по щоці низенького столика і, начебто це недосить ясно виражало його гнів, ляснув по цій щоці вдруге.

— Як ви насмілилися пропонувати мені хабара, сер!

Я жестом запросив