Читати книгу - "Симпатик"

— Хіба справедливо, що ви продаєте ці візи, тоді як вони нічого вам не коштують і, головне, вам не належать? — спитав його я. — І хіба ж несправедливо буде, якщо я зараз викличу місцевого голову поліції і він заарештує нас обох? І чи справедливо буде, якщо він привласнить ці візи собі і почне розподіляти їх сам? Тож найсправедливіше для нас з вами рішення — повернутися туди, де я пропоную вам чотири тисячі доларів за дев’яносто дві візи, адже у вас взагалі не повинно бути ані дев’яносто двох віз, ані чотирьох тисяч доларів. Зрештою, завтра ви можете прийти на роботу і легко дістати ще дев’яносто дві. Це ж лише папір, чи не так?

Але ж для бюрократа папір ніколи не буває просто папером. Папір — це життя! Він ненавидів мене тоді за те, що я забрав його папір, і ненавидів зараз, але мене це анітрохи не турбувало. Скручений тут, за бетонним відбійником, я турбувався лише про те, що доведеться пережити ще один період жалюгідного чекання, тільки от цього разу невідомо, чим усе закінчиться. Сяйво сонця, що сходило, дало якусь втіху, от тільки це заспокійливе блакитнувате світло показало, що злітна смуга в жахливому стані, поколота й порита ракетами та артилерією. Серед усього цього диміла купа С-130, огидно смердячи горілим паливом. Між нами та рештками літака виднілися невеликі чорні грудки, вони поступово набували чіткіших обрисів, ставали валізами й торбами, покинутими в божевільних перегонах так, що деякі з них розкрилися й порозкидали навсібіч свої кишки. Сонце і далі сходило, поволі, світло ставало все яскравішим і різкішим, поки, знищуючи рештки тіні, не сягнуло рівня лампи допитувача, від якої німіла сітківка. Прикуті до східного боку перегородки, люди почали зіщулюватись від спеки, в’янути, починаючи з дітей та старих.

— Мамо, води, — просив Дук.

Усе, що могла йому відповісти Лінь:

— Ні, любий, зараз води нема, але скоро буде.

Наче за командою, в небі з’явився ще один «Геркулес», він знижувався так швидко й різко, що за штурвалом, певно, сидів камікадзе. Шасі С-130 завищали на летовищі віддалік, і серед евакуйовуваних піднявся несміливий гамір. Лише коли «Геркулес» повернув у наш бік, навмання перетинаючи інші злітні смуги, гамір переріс у радісні вигуки. Тоді я почув дещо інше. Обережно визирнувши з-за нашого бетонного укриття, я побачив їх — з тіней ангарів та з-поміж насипів, де вони, певно, ховалися, з’являлися, може, десятки, а може, й сотні морпіхів, солдатів, військових поліцаїв, пілотів повітряних сил, членів екіпажів, механіків, працівників авіабази та груп прикриття, що відмовлялися бути героями або ж жертовними ягнятами. Помітивши конкурентів, евакуанти рвонули до С-130, який розвернувся на смузі за п’ятдесят метрів від нас і опустив свого трапа, не надто скромним жестом запрошуючи пасажирів усередину. Генерал з родиною бігли переді мною, Бон з родиною — за мною, і разом ми становили тил маси втікачів.

Перші евакуйовувані вже забігали до літака, коли я почув шипіння «катюш», за мить після чого перші ракети з вибухом розірвалися на віддаленій злітній смузі. Над головами свистіли кулі, і тепер можна було розчути виразний гавкіт АК-47 разом з М-16[23].

— Вони на периметрі! — загорлав Бон.

Евакуанти розуміли, що цей «Геркулес» буде останнім літаком, який покине цей аеропорт, якщо взагалі зможе злетіти, зважаючи на оточення комуністів, і почали верещати від страху. Поки вони щодуху бігли по трапу, з дальнього краю перегородки злетів невеличкий швидкий літак, гостроносий винищувач «Тигр», за ним, грюкаючи широко відчиненими дверима, — гелікоптер «Г’юї», всередині якого було видно з десяток зіщулених солдатів. Залишки збройних сил аеропорту евакуйовувалися самостійно, на тому, що було під рукою. Генерал штовхав у спину тих, хто біг перед ним, щоб вони швидше піднімались, я підштовхував Генерала, тим часом зліва від мене в небо злетів двобалковий ганшип «Тінь»[24]. Я краєм ока спостерігав за ним. Загалом, то був доволі смішний літак, з товстим фюзеляжем, підвішеним між двома балками, однак нічого смішного не було в тому, як ракета з тепловою системою самонаведення лишала димний слід через усе небо, аж поки її палючий кінчик не поцілував «Тінь» на висоті менш ніж тисяча футів[25]. Поки дві половини літака та шматки тіл його команди падали на землю, наче друзки розбитого глиняного голуба, евакуанти стогнали й пхалися ще сильніше, аби забігти по трапу до літака.

Коли Генерал уже ступив на трап, я зупинився, щоб пропустити Лінь та Дука. Вони не з’явились, тож я розвернувся і побачив, що їх за мною вже нема.

— Мерщій до літака! — загорлав за мною бортпровідник. Він так широко роззявив рота, що, можу присягнутись, я бачив, як вібрують його гланди. — Твоїх друзів нема!

За двадцять метрів від нас Бон стояв на колінах, притискаючи Лінь до грудей. На її білій блузі повільно розпускалася червона квітка. Хмаринка бетонного пилу здійнялася на покритті, коли куля влучила між нами, й остання краплина рідини в моєму роті пересохла. Я жбурнув свого наплічника в бортпровідника й щодуху побіг до них, перестрибуючи через покинуті валізи. Останні пару метрів ковзнув ногами вперед, здерши шкіру з лівого ліктя та долоні. Бон видавав звуки, яких я ніколи раніше від нього не чув, — глибоке, гортанне ревіння болю. Між ним і Лінь був Дук, його очі закотились, і коли я відірвав чоловіка від дружини, то побачив криваву мішанину замість Дукових грудей там, де щось пробило і їх, і його матір. Генерал і бортпровідник кричали щось, я не міг розібрати нічого, бо пропелери ревли все голосніше.

— Ходімо! — крикнув я. — Вони відлітають!

Я потягнув Бона за рукав, однак той і не ворухнувся, стриножений горем. Я не мав вибору, довелось врізати йому кулаком по обличчю, достатньо сильно для того, щоб він замовк і послабив свій хват. Тоді одним рухом я висмикнув з його рук Лінь так, що Дук скотився на гудрон, мов лялька. Бон пронизливо крикнув щось нерозбірливе, а я побіг назад до літака, перекинувши Лінь через плече, не видавши жодного звуку, поки її тіло билось об мою спину, а її кров заливала теплом мою шию та плече.

Генерал та бортпровідник стояли на трапі, підзиваючи мене, а літак відповзав, прямуючи до чистого шматка злітної смуги, і звуків «катюш» ставало все більше, одиничними пострілами й залпами. Я біг якомога швидше, мої легені