read-books.club » Сучасна проза » Симпатик 📚 - Українською

Читати книгу - "Симпатик"

136
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Симпатик" автора В'є Тхань Нгуєн. Жанр книги: Сучасна проза / Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 13 14 15 ... 118
Перейти на сторінку:
кількості цивільних. Ви тільки уявіть, скільки померло б без миру! Можливо, так евакуйовані проявили свою зневагу до того, що басейн був закритий для місцевих жителів, але ймовірніше, що вони просто були у відчаї, коли перетворили його на пісуар. Я приєднався до рядів тих, хто дзюрчав на краю басейну, тоді повернувся на корти. Бон та Лінь дрімали, спершись підборіддям на долоні, лише Дук спав на колінах у матері. Я присів, я ліг, я випалив сигарету, і так далі, аж коли, десь о четвертій ранку, наш номер нарешті назвали. Тож я попрощався з дівчатами, які закопилили свої губки, і пообіцяв, що ми знову зустрінемось у Гуамі.

Ми пройшли від тенісних кортів до стоянки, де вже чекала пара автобусів, але не лише на нашу групу. Людей було під дві сотні, і коли Генерал спитав мене, хто вони, інші, я сам спитав у найближчого морпіха. Той знизав плечима.

— Та ви всі невеличкі, так що на одного нашого буде двоє ваших.

Коли я заходив до автобуса за нерадісним Генералом, одна частина мене була роздратована, а інша запевняла, що ми звикли до такого ставлення. Зрештою, один до одного ми ставилися так само, набиваючи мотоцикли, автобуси, пікапи, ліфти та гелікоптери самовбивчим людським вантажем, незважаючи на жодні правила та поради виробників. То хіба дивно, що інші вважали, що нас влаштовують умови, з якими ми ледве змирились?

— З американським генералом вони такого собі не дозволили б, — скаржився Генерал, міцно притиснутий до мене.

— Ні, сер, не дозволили б, — сказав я, і це, ймовірно, була правда.

В автобусі одразу ж стало спекотно й смердюче від пасажирів, які день і ніч повільно смажилися на вулиці, однак дорога до нашого С-130 «Геркулес» була коротка. Літак виявився сміттєвозом з крилами і, як і сміттєвоз, завантажувався ззаду, тож для нас спустили великий плаский вантажний пандус. Ця паща вела до травного тракту, мембрану якого підсвічувало містичне зелене світло затемнення. Генерал вийшов з автобуса і став збоку від пандуса, я приєднався до нього у спостереженні за тим, як його рідні, його працівники, ті, ким вони опікувались, і ще сотня людей, яких ми не знали, заходять на борт, за вказівками бортпровідника, що стояв на пандусі.

— Ну ж бо, не бійтеся, — сказав він до Мадам. На голові в нього був шолом, розміром та формою подібний до баскетбольного м’яча. — Передок до задка, пані, передок до задка.

Мадам була надто збентежена, щоб бути шокованою. Її чоло зморщилося, поки вона піднімалася туди з дітьми, намагаючись перекласти цю легковажну приказку. Тоді я помітив біля пандуса чоловіка, що відчайдушно намагався не ззирнутися ні з ким, притиснувши дорожню сумку «Пан Ам» до своїх запалих грудей. Я бачився з ним за кілька днів до того в нього вдома, в третьому окрузі. Чиновник середнього рангу в міністерстві внутрішніх справ, ані високий, ані низький, ані худий, ані широкий, ані блідий, ані темний, ані розумний, ані надто тупий. Якийсь помічник помічника міністра, він, певно, не бачив ані снів, ані кошмарів, і його душа була така ж порожня, як і його кабінет. Я кілька разів згадував його в ті дні після нашої зустрічі, але так і не міг пригадати невловиме обличчя, однак тепер коли побачив його на пандусі, то одразу впізнав. Коли я поклав руку йому на плече, він здригнувся і нарешті підняв на мене свої очі чихуахуа, прикидаючись, що раніше мене не помітив.

— Який збіг! — мовив я. — Не чекав побачити вас на цьому рейсі. Генерале, ми б не дістали наших місць, якби не допомога цього поважного пана.

Генерал сухо кивнув, вишкіривши зуби у посмішці, якої було достатньо, щоб зрозуміти, що взаємності від нього чекати не варто.

— Дуже приємно, — прошепотів помічник помічника. Його тіло ледь помітно тремтіло, за руку чіплялася дружина. Якби поглядом можна було каструвати, вона пішла б звідти з моїм наплічником у своїй торбинці. Коли натовп проштовхнув їх далі, Генерал глянув на мене і сказав:

— Хіба ж то було приємно?

— До певної міри, — відповів я.

Коли всі пасажири були на борту, Генерал махнув мені, щоб я піднявся перед ним. Він останнім заходив до вантажного відсіку без сидінь. Дорослі навпочіпки присіли на підлозі чи посідали на свій багаж, діти згорнулись у них на колінах. Декому пощастило розміститися біля перегородок, де можна було вчепитися за стропи для вантажу. Контури плоті й шкіри, що відділяли одну людину від іншої, розмилися, змушуючи всіх до небажаної близькості, необхідної для тих, хто кидає країну не в людських умовах окремих, зарезервованих сидінь. Бон, Лінь і Дук були десь посередині, як і Мадам з дітьми. Пандус повільно піднявся й зачинився, закривши нас, мов черв’яків у бляшанці. Ми з Генералом, разом з морпіхом, що керував посадкою, обперлись об стінку, в наші коліна втикалися носи тих пасажирів, які були попереду. Чотири двигуни увімкнулися з оглушливим ревінням, вібрація струсила пандус. Літак гуркотів по злітній смузі, люди всередині хиталися то вперед, то назад із кожним його рухом, наче парафіяни розхитувалися під нечутні молитви. Пришвидшення вдавило мене в стінку, жінку переді мною кинуло рукою на мої коліна, її щелепу вдавило у мій рюкзак. Коли спека всередині перевалила за сорок градусів Цельсія, відповідно інтенсивнішим став і наш запах. Ми всі випромінювали сморід поту, брудного одягу і тривоги, і єдиною розрадою був вітерець, що доносився з відчинених дверей, у яких, розставивши ноги у позі рок-гітариста, стояв член екіпажу. Однак замість шестиструнної електрогітари на його стегнах висіла М-16 з магазином на двадцять патронів. Поки ми повзли злітною смугою, я краєм ока бачив бетонні насипи, схожі на величезні бляшанки, розрізані навпіл, і занедбаний ряд обгорілого військового транспорту, знищених реактивних літаків, що їх підірвали обстрілом з неба раніше того ж вечора. Їхні крила були відірвані й пошматовані, наче в замучених мух. Пасажирів огорнула тиша, всі були загіпнотизовані неспокоєм та передчуттями. Я не сумнівався, що вони думали про те ж, про що думав я. Прощавай, В’єтнаме. Au revoir[19], Сайгоне…

Вибух оглушив нас, усією своєю силою кинувши члена екіпажу на пасажирів, спалах світла, який я побачив через відчинені двері, засліпив мене, і якийсь час я бачив лише його. Генерал впав на мене, я впав на перегородку, тоді — на мішанину з тіл істеричних цивільних, які верещали, бризкаючи кислою слиною мені в обличчя. Шини літака завищали, коли він різко звернув направо. До мене повернувся зір, і я

1 ... 13 14 15 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Симпатик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Симпатик"