Читати книгу - "Чаликушу"

— Так, так, — повторила Неджміє, мов бовкнув дзвін під банями, — якби хоч цього разу поталанило сердешній…

І ви думаєте хтось іще що сказав? Довелося мені самій жартівливим тоном запитати:

— Чи ханим-ефенді знову одружилася?

— Яка ханим-ефенді?

— А що ви листа отримали. Неріман-ханим…

Замість пані відповіла Неджміє:

— Ой, а ти й не чула? Давно… Неріман вийшла заміж за інженера… Вже ось півроку живуть в Ізмірі.

— Якби хоч цього разу поталанило сердешній!.. — тепер пробурмотіла, мов молитву, вже я й, підхопивши цуцика, вилетіла надвір. Тільки до басейну я вже не йшла, а летіла садом світ за очі.

Того літа я теж подорожувала. Не так далеко й їздила, лише до Текірдага… Відомо, що коли аллах і обдарував мене чимось, то це тітками. Одна з них мешкала в містечку Текірдаг, де її чоловік вже давно був мутасарифом [14] їхню доньку Мюжгян я, здається, любила дужче, ніж будь-кого з моїх численних двоюрідних братів і сестер.

Мюжгян була негарна з лиця, але ж я не звертала уваги. Вона була старша від мене всього на три роки. Та я змалечку звикла вважати її набагато старшою. Тепер різниця в літах здавалася щороку меншою й меншою, та я ставилася до Мюжгян так само, як і змалечку, й називала її тільки абла[15].

Мюжгян — це була моя повна протилежність. Наскільки я вважалася пустотливою бешкетницею, настільки вона була статечною. Треба додати, що Мюжгян була ще й деспотична. Тільки вона могла примусити мене зробити те, чого їй заманулося б. Навіть якщо ці забаганки ображали мене і я вперто не хотіла зважати на них. Так, урешті-решт я корилася. Чому? Хіба я знаю. Либонь, тому що коли любиш, то стаєш бранцем.

Мюжгян разом з матір’ю раз на два-три роки приїжджала в Стамбул та й гостювала у нас або в інших тіток по кілька тижнів.

А того літа тітка Айше прислала мені з Текірдага мало не офіційне запрошення. Вона писала сестрі: «На Вас я й не сподіваюся, а ось Феріде чекаємо на канікули обов’язково, хоча б на два місяці. Адже я теж тітка. Якщо Феріде не приїде, то твій зять, я і Мюжгян дуже образимося».

Текірдаг здавався тітоньці Бесіме та Неджміє мало не краєм світу. Вони мружилися, наче дивилися на далекі зорі, й казали: «Та як так можна? Та це ж хтозна й яке?»

— З вашого дозволу, я маю намір довести, що немає нічого неможливого, — сказала я, насмішкувато схилившись перед ними в поклоні.

Дівчата з нашого пансіону не раз їздили влітку кудись із своїми родинами, а потім стільки хвалилися по поверненні. А тепер і мені випала нагода поїхати.

А було б добре, якби я до торішньої історійки про флірт та додала ще й розповідь про мандрівку. Як мені хотілося взяти в руки сумку й самій, незалежно, стати на пароплав, мов ті американські дівчата, що в романах. Але тільки на це м, оє бажання зчинили лемент і ніяк не погоджувалися відпустити мене без старших. До того ж вони образили мою гідність різними неприємними настановами: «У темряві не звішуйся з палуби та не впади в воду… Ні з ким не розмовляй… Не бігай, мов причинна, по трапах…» Наче на старому, завбільшки з шкарбун, текірдазькому пароплавчику були стометрові трапи, як у трансатлантичних кораблів…

Два роки не бачилися ми з Мюжгян. Вона так виросла, що мала вигляд справжньої ханим. Спершу я навіть обізватися не наважилася, але трохи пізніше ми вже знову стали приятельками.

У тітки Айше та в Мюжгян було безліч знайомих. Отож ходила в гості й я, то на вілли, то в розкішні сади. Мене весь час попереджували, щоб я своїм вітрогонст-вом не заробила натяків на сором, бо вже ж таки й виросла. Отож довелося мені стежити за своїми рухами. А як це скидалося на ті забавки, коли граються з ляльками в гостей, — промовляти компліменти незнайомим жінкам, статечно й делікатно відповідати на питання…

Та разом з тим перебування серед дорослих не могло не пригладити бодай трохи мій самовпевнений норов.

Все це мене справді розважало, але ще більше я любила лишатися вкупі з Мюжгян.

Наш дім стояв край стрімкого урвища, що де-не-де скидалося на прямовисну стіну, і коли я починала там лазити, Мюжгян спершу кидалася стримувати мене, але потім звикла. Ми годинами вилежувалися на піску, жбурляли понад водою камінчики або мандрували далеко-далеко узбережжям.

Море якраз було тихе й дуже гарне, тільки якесь невеселе. Іноді кілька годин на ньому не видно було навіть вітрильця або хоч тонесенького струмочка диму. А вже надвечір гладеньке плесо наче розливалося й ширшало, і ця безмежна гладінь доводила людину до хворобливого стану. Дякувати аллаху, я передчувала це й тепер намагалася змусити довколишні скелі відгукуватися на мій регіт.

Якось ми вирішили дістатися мису, що виднівся попереду. За планом ми повинні були перейти скелі, що утворювали цей мис, а вже там лежала затока, але, як на лихо, ми самі пересвідчилися, що сушею туди не прибитися. Отож не було іншої ради, як роззутися. Я, звичайно, тільки раділа, але що нам робити з такою, бачите, дорослою панною Мюжгян?

Я знала, що марно й умовляти її, щоб скинула вона панчохи, а тому запропонувала таке:

— Ходи, Мюжгян, я тебе на спині перенесу.

— Дурне дитя, — одмовила сестра, — як ти перенесеш дорослу людину?

Бідна Мюжгян гадала, що коли вона трохи там більша за мене, то мені забракне сили її перенести. Нищечком підступила я до неї й, підхопивши на себе, понесла у воду.

— Ще й як перенесу, ось побачиш. Нумо ж, ну!

Мюжгян спершу подумала, що я тільки хочу спробувати.

— От дурне! Ну як ти мене понесеш? Пусти! — сміялася вона.

Та ось, побачивши, що я вже бреду водою, переполошилася й запручалася.

— Абла, — сказала я, — ти мов пір’їнка, та коли пручатимешся, ми обоє впадемо в воду. Ото буде! А лежатимеш спокійно, то й боятися не треба буде.

Мюжгян зблідла. Учепірившись руками мені в коси, вона боялася поворухнутися або промовити бодай одне слово, наче я від того втратила б рівновагу.

Там, де ми йшли, було зовсім мілко, але бідна абла й очі заплющила, наче під нами було провалля.

Аж ось і мис. Але що ж ми там побачили? На березі біля човна обідали трбє рибалок і дивилися на нас.

Мюжгян злякалася ще дужче, стиснувши мою руку