Читати книгу - "Чаликушу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ой, стривай-но, — сказала я Кямранові,— чи внук нашої няньки вдома?
Це був хлопчик-сирота, що вже ось кілька років ріс у нас.
Спантеличений цим питанням Кямран промовив;
— Авжеж, удома… Куди б він дівся…
— Звичайно… Я знаю… А проте… хтозна… Я цього хлопчика так люблю…
Кузен посміхнувся:
— А це звідки раптом така любов… Ти ж на бідолаху ніколи й не дивилася.
Я зробила якийсь недоладний жест і промовила:
— То й що, як не дивилася. А це не означає, що я його не люблю. От іще дурниця… Навпаки, я його так люблю, що…
Слово «люблю» я промовляла, схиливши голову й притиснувши руки до грудей, наче грала роль у «Дамі з камеліями». Та це не заважало мені поглядати й на двері. Якщо Мішель і знала якихось шість турецьких слів, то троє з них обов’язково були «любити», «любов», «люблю».
Але якщо я помиляюся і Мішель може, на жаль, заглянути в словник або когось запитати. Тоді вона дізнається, який зміст ховається за словом «люблю».
А мені ж іще треба було думати не тільки про Мішель, а відповідно поводитися з Кямраном. А саме з цією другою лінією політики і я не впоралася. Мої слова й жести дуже насмішили Кямрана.
— Що це таке, Феріде, звідки у тебе такі почуття?
«Ет, звідки. Хіба зараз час про це казати!» — подумала я й так само полум’яно повела далі:
— Що вдієш… Люблю, та й годі. А ти мені пообіцяй, що приїдеш додому і подаруєш моєму хлопчику якийсь сувенір… Розумієш, сувенір на знак моєї любові.
Ой, як мені хотілося дати Кямранові якусь цяцянку для того хлопчика. Хай би Мішель побачила… Але, мов нав-вмисне, у кишені не було нічого, окрім пожмаканого паперу, якого я хотіла пожбурити на одну стару сестру, що завжди дрімала на вечірніх уроках. Та ця безвихідь наштовхнула мене на ще кращу ідею. Я вхопила Кямрана за руки, мовби хотіла його обняти, і сказала:
— Ти повинен хлопчика обняти й поцілувати за мене багато, багато разів в очі… Ти мені обіцяєш?
Я майже була в його обіймах. Наші подихи злилися в одне. Бідний кузен нічого не розумів, не знав, як сприйняти цей бурхливий вияв почуттів, і страшенно розгубився.
Роль було зіграно з успіхом. Час спадати завісі. Я відпустила Кямранові руки, не перевівши й подиху, вискочила з передпокою. Я чекала, що Мішель вибіжить в коридор і повисне мені на шию, але ніде не чулося й звуку. Я повернулася й потихеньку підійшла під двері кімнатчини. Ніякого шуму. Я не втрималася й відчинила двері. Що ж я побачила? Це був старий брат Ксав’є, іноді він приходив до нас давати уроки музики. Він зліз тремтячими ногами на лаву й шукав на шафі зошити з нотами…
А нехай йому всячина!.. Я боялася, що там Мішель, та й осоромилася перед Кямраном.
Я відчувала, що моє лице палає як від лихоманки. Замість того щоб піти до класу, я побрела в сад і підставила голову під струмінь джерельної води.
Мало того, що мене палило, я почала тремтіти. Вода текла по косах, обличчю, лилася за комір, а я стояла й думала:
«Якщо вже гра в кохання змушує людину так палати й тремтіти, то яке ж тоді справжнє кохання?»
Того року Кямран часто приходив у пансіон. Так часто, що тільки-но серед уроку відчинялися двері, як моє серце одразу починало калатати, наче це знову прийшли кликати мене в передпокій. Можна сказати, що шоколаду, печива й тістечок, які мені приносив кузен, вистачало на весь клас.
Моя однокласниця Марі Пирлантаджян, відома не тільки своєю старанністю, а й ненажерливістю, кусала своїми великими білими зубами мої цукерки й захоплено, але водночас заздрісно говорила:
— Як тільки любить тебе твій кавалер, коли приносить такі ласощі!
Та тільки ця історія почала мені вже гнітити душу. Іноді я впадала в зажуру, бо все, що приносив Кямран, було лише платою за мою мовчанку, а я видавала це дівчатам, як дещо інше… Брак совісті, чи не так? Та Кямран приходив у пансіон дуже вже часто, а чому б? Щоразу знаходив він приключку: «Тут недалечко живе мій хворий товариш, то я провідаю…» Або: «Хотів послухати музику в саду Таксім…»
Якось він сам сказав, хоч я його й не питала:
— Був у Нішанташи, провідав давнього батькового приятеля… Батько його дуже любив.
Я не витримала й накинулася:
— Як його звати? Що він робить? Де він живе?
Кузен розгубився. Так розгубився, що не зміг вигадати навіть якогось імені та адреси, лише почервонів і засміявся:
— Нащо це тобі, що за цікавість?
Тоді ж я сказала, наче це питання мало для мене якесь важливе значення:
— Гаразд, я на цьому тижні запитаю в тітки.
Кузен ще дужче спаленів і почав просити:
— Тільки не питай про це матері, вона не хоче, щоб ми бачилися.
Потайний скорпіон! Це знову він мене хоче одурити… Та я знаю твоє нутро.
Я, розгнівана, схопилася на ноги й засунула руки, які кузен намагався схопити, в кишені.
— Якщо ви гадаєте, що мене цікавлять друзі вашого батька та й вас самих, то дуже помиляєтеся! — вигукнула я зовсім недоречно й вискочила з передпокою.
З того часу, скільки він не приходив, я щоразу знаходила привід, щоб не йти на побачення. Пакунки, які він, проте, носив, я розмотувала прямо в саду або й класі і одразу ж віддавала дівчатам на пограбування, сама ж і не торкалася.
Мені все зрозуміло. Щаслива вдова мешкає десь тут неподалік. Вони домовилися нишком ще тої ночі. Кузен спочатку заходить до неї, а вже потім провідує мене.
Врешті, хай що хочуть, те й роблять зі своєю честю… Що мені. Тільки жаль мене брав, що для своїх забаганок вона використовувала мене. Як тільки я думала про це, мене палило вогнем і я кусала собі губи, тільки б не заплакати.
Звичайно, було зовсім не важко запитати вдома, де живе Неріман, але я не уявляла собі, як можна сказати вголос ім’я цієї жінки.
Якось у неділю я гостювала вдома, і хтось із гостей сказав Неджміє:
— Два дні тому я отримала від Неріман листа, вона, здається, щаслива…
Я саме хотіла вийти з кімнати, щоб викупати в басейні пуделя, але, почувши це, присіла на порозі й випустила цуцика додолу.
Розпитувати про вдову я, звичайно, не могла, але слухати хатню розмову мені не забороняв ніхто.
— Неріман дуже задоволена своїм
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаликушу», після закриття браузера.