Читати книгу - "Все починається в тринадцять"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нарешті зателефонував батько: бабусі зробили одразу кілька уколів, і їй полегшало. Вона вже не марить і наполягає, щоб завтра відвезли назад, бо нікому поратись біля курчат.
Втішна новина подіяла, як снодійне. Пішов до спальні, розстелив ліжко і вимкнув світло. Згадав, що забув вимкнути ноутбук. Не хотілося, але довелося підводитися. Світла не вмикав, бо до сусідньої кімнати кілька кроків, із заплющеними очима можна пройти. Повертаючись до ліжка, почув, як начебто у дворі клацнула хвіртка. Прислухався — тихо. Тільки вітер. Мабуть, на дощ. Гримнули віконниці. Вони завжди отак хлипають, коли здіймається поривчастий вітер.
Вклався на ліжку і став прислухатися. По дорозі наче хтось промчався галопом на коні. Під вікнами зашелестіли кущі малини. У сінях хтось тяжко і протяжно зітхнув. «Це, мабуть, вітер у комині завиває», — сам себе заспокоїв. Та ось постукали у вікно сусідньої кімнати. Невдовзі ще раз. Посипалося бите скло. Я миттю підхопився з ліжка й увімкнув світло.
— Хто там?! — гукнув сердито.
Німа тиша. Тільки чути, як вітер шарпає під вікном кущі малини. Обережно ступив до сусідньої кімнати. Далі пригнувся і навпочіпки прокрався до розбитого вікна. Мені стало смішно з того, як я конспіруюся, адже в кімнаті увімкнене світло і за мною можна спостерігати, як за комахою на долоні.
Підвівся в повний зріст, нерішуче підійшов до вікна. На підвіконні з вулиці лежала, розпластавши крила, пташка. Її широко розплющені очі не просто дивились на мене, а наче впиналися пазурами, пронизували тисячами невидимих голок, спопеляли випромінюванням неймовірної сили. Вона безпорадно припала до підвіконня розправленими крилами. На них наче хто квачем натикав білих цяточок. Її очі випромінювали жахливу гіпнотизуючу силу. Я затремтів, холодний піт укрив спину. Живіт зсудомило, в роті зібралося багато слини, вона просочилася тягучою цівкою крізь нестулені вуста. Випромінювання очей заволоділо мною, затягувало в невідому безвість. Я опинився в полоні. Тіло пронизав нестерпний біль. Та вмить біль відступив. Стало легко й байдуже. Вдихати й видихати повітря здавалося суцільним безглуздям, і я перестав дихати. Спостерігав себе звідкілясь зверху, наче зі стелі, й бачив, що тану, як віск: контури мого тіла стають нечіткими, розмитими, тремтячими. Їх поступово поглинає простір. Ось рука стає схожою на хмаринку диму й повільно розчиняється в повітрі. Одне бажання — швидше щезнути в просторі, мерщій полинути туди, де на мене нібито чекають, а я спізнююсь. Але що це? Все припинилося. Я волав, вимагав, погрожував невідомо кому, щоб не сміли затримувати, бо за спізнення жорстоко покарають. Задуха здавалася схожою на величезну хмару цукрової вати. Вона сповила всього і душила: липка й гидотна. Відчув потребу дихати. Збагнув, що повітря — це єдина можливість лишитися живим...
Жадібно щосили хватонув повітря на повні легені й побачив скляні, потьмянілі очі птаха. Під ними — скривавлений дзьоб, а з-під пір’ячка пораненої шиї, звиваючись, повільно стікала тоненька цівка крові. Пташка кілька разів вдарила крилами і завмерла.
Повернулося відчуття реальності. По той бік вікна, в пітьмі лежала пташка, що сама собі вкоротила віку, луснувшись на льоту в шибку. Схожа на сову. Взагалі я на птицях не розуміюсь. Знаю тільки горобця та синичку.
Відійшов від вікна, вимкнув світло, але не став лягати до ліжка. Навпомацки пройшов на кухню, там надибав бабусину палицю. Взяв ніж, яким ріжемо хліб, покрутив у руках і поклав на місце: яка з нього зброя? Ним і хліба як слід не можна вкраяти. Увійшов до спальні, присів на край ліжка. В кишені джинсів намацав складений учетверо папірець. Його на кладовищі мені тицьнув Дмитро. Розгорнув, присвітив мобільником: якісь незрозумілі закарлючки, геометричні фігурки — все це було обрамлено словами на латині: «Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris. Amen», — пошепки прочитав так, як умів. Покрутив у руках і засунув до кишені.
Як порятунку чекав ранку. Сіріти за вікном почне щонайменше години за півтори. Від безсоння в очі ніби хто піску насипав. Підмостив під бік подушку, схилився, стулив очі й навмисне, щоб відволіктися, став розмірковувати над майбутньою програмою. Одна другу наздоганяючи, закрутились-завертілись думки: то я бачив окремі фрагменти початкового етапу, то останні штрихи завершального процесу, то вже тішився першими результатами... Звідкілясь потягнуло осінньою прохолодою. Вогке повітря пахло паленим листям, картопляним бадилинням. У пітьмі спливали незнайомі обличчя. Хто ці люди? «Червону руту не шукай вечорами, ти у мене єдина, тільки ти, повір…» — звучала пісня. А ось якась споруда. Так це ж сільбуд Глибокої Криниці! На порозі юрмиться молодь, лине музика.
Прохолода проймає до кісток. Хочу швидше звідси втекти, але знаю, що спершу повинен когось відшукати в цьому натовпі. Несміливо наблизився до гурту. На мене ніхто не звернув уваги. Підійшов до танцювального майданчика. Там тісно й гамірно. Хтось ненароком мене штовхнув. Заточившись, я схопився за чиюсь руку, щоб не впасти.
— О! Звідки цей козачок взявся? — засміявся вусатий здоровань, куйовдячи мого чуба здоровезною п’ятірнею.
— Поглянь, ще під стіл пішки ходе, а вже на танці прибіг!
— Малий, чий будеш?
— Дівчата, увага! Новенький з’явився. Обережно, бо закохаєтесь з першого погляду!
— Пацан, може цигарками почастуєш? У нас такий порядок для новеньких.
— Олю, ану глянь, чиє це хлоп’я! — розпорядився серйозний голос.
— Прийшлий. Не з наших.
Мене оточила молодь. Я засоромився від жартів. Підійшов поважний дядечко, мабуть, завідуючий сільбудом.
— Малий, давай, марш звідси! Бо мене завтра дільничний затягає. Чий будеш?
В’юном прошмигнув крізь натовп, і в цю ж мить хтось лагідно взяв за руку. Підвів очі: мене уважно розглядала вродлива дівчина. На ній був плащ світлого кольору, розпущеним волоссям лагідно бавився вітер.
— Чого втікаєш? Ти ж мене розшукував? — тихо запитала вона. — Вчора ввечері бачила тебе, та ти так швидко зник.
— Те-тя-на… — вимовив поволі.
— Ти весь тремтиш. Холодно? Не звертай уваги, бо холод, спека, біль і розпач — все це вигадки, в які ми охоче віримо. Все у цьому світі — ілюзія. Ми її створюємо і ми її руйнуємо.
— Ага, — я охоче погодився, наче тямив, що вона має на увазі. — Чимось схоже не програмний продукт «сішки» або «жаби». Вигадуєш і бавишся досхочу.
— Але ж ти на могилу приходив не бавитись?
— Ти так вважаєш? — відповів запитанням на запитання, бо страх як було соромно зізнаватися у всьому.
— «Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris. Amen», — подихом вимовила вона вже знайомі мені речення.
— Сподівався змінити обставини собі на користь. Сміливим вчинком прикувати до себе увагу Оксани, але нічого з того не вийшло. Одні неприємності, — зізнався, як є, чого критися.
— Не сумуй і не квап події. Настане час, і ти змінюватимеш обставини своєї долі, втручатимешся в хід життя інших. Все буде, як мрієш.
— Це нереально.
— Насправді ж так само реально, як забити цвях у хрест на моїй могилі. Та якщо його звідти вийняти, то все вмить стане інакшим.
— Може, воно і так.
— А ти спробуй.
— Що спробувати?
— Вийняти цвях. Не варто зупинятися на півдорозі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все починається в тринадцять», після закриття браузера.