Читати книгу - "Діти Мардука"

побував бодай два-три рази. А тут — ніде нікого. Отже, з групою єгиптян із Пафосу зникло й невидиме чорне поле — частина їхнього вселенського егрегору, у якому «плавала» й моя сутність. У тому егрегорі, немов у операційній системі комп’ютера, міститься й програма, яка має назву «убивство по краплині», коли переслідуваного убивають не одразу, а дозовано, кожен день — мінімум двічі, при виході і вході в помешкання. Найчастіше смерть настає від інфаркту чи інсульту. Тепер же нічого подібного не було. Заколисаний спокоєм і лагідним шепотінням хвиль, я непомітно для себе став поринати в забуття… Мені привиділося, що я подарував Маріці футляр з каблучкою, яку купив у Феодосії за день до її від’їзду. То був золотий перстеньок з олександритом, на якому гравер, там же, в ювелірному Магазині, викарбував усередині перші літери мого імені й прізвища, а також дату — з обох боків від каменя. Майстер карбував під лупою. Коли я розплющив очі, то не міг збагнути, що це — сон чи спогад. Це була таки згадка про подію, яку я геть забув, і яка повернулася до мене ось тепер, через сон. Якийсь час я намагався згадати, які саме цифри були на внутрішній стороні персня, але не зміг. Знав тільки, що там карбувався якийсь із днів кінця серпня. І тут мені спало на думку бачене у метриці хлопчика. Там, у графі «дата народження», стояло двадцять восьме травня наступного року після нашого знайомства з Маріцою.

Розплющивши очі, я завважив, що лежав на пляжі; спину мені від палу прикривав рушник, хоча сонце вже не було таким пекучим.

— Що ти робитимеш уночі? — почувся голос Маріци, яка сиділа поруч на килимку з газетою в руках і в окулярах.

Я посміхнувся. І тут помітив у неї на підмізинному пальці ту саму каблучку, яка мені щойно привиділася. Досі я дивився й не бачив.

— Схоже, ти перебрала сонця, — зауважив я.

— Нічого. Завтра вже матиму шоколадний колір. А післязавтра ти мене сфотографуєш. І ніхто не повірить, що це буде фото з того місця, де народилася Афродіта.

— Те місце, де вона вийшла з моря, — у шістнадцяти кілометрах звідси, у селищі Куклія, — зауважив я. — Макар казав, що їхати до нього автобусом чверть години.

РОЗДІЛ 21

У селище Куклію ми прибули на автобусі з групою туристів, але на екскурсію не записалися, як і радив Макар. Від кінцевої зупинки пішли спочатку на берег, де вже було немало людей. Дехто засмагав на килимках, здебільшого ж купалися. Ми з Маріцою також кинулися у хвилі — якраз дув вітер з моря і на пісок накочувався вал за валом. На мить мені здалося, що я не у воду занурився, а у час, і опинився в період, коли тут відбувалося свято весни. Неподалік з-над густого саду височіла велична споруда храму богині вроди і кохання Афродіти, а довкіл гуляли паломники з Єгипту і Греції, які навідувалися сюди щонайменше один раз на рік, навесні. За мить це видиво зникло: не стало ні храму, ні саду. Натомість вгадувалися на пагорбі тільки рештки колон і фундаменту.

На Маріці була пляжна пара, відома мені з Коктебеля. Крадькома я завважив, що тіло її справді набуло шоколадного відтінку, хоча й не такого густого, як колись, а на обличчі не вгадувалося й тіні клопоту. Саме у цю мить я клацнув затвором фотоапарату.

— Треба було попередити — я б приготувалася, — сказала вона.

— Сонечко, вираз безтурботності підготувати не можна. Його можна тільки підгледіти і встигнути зафіксувати. На ось, глянь. — Я натиснув на кнопку відтворення знімка на екрані. Там у піні прибою стояла гарна жінка — смагляве тіло якої ледь прикривали пляжні атрибути. Попри статичність фотознімка, постать угадувалася в русі. Виднілися й інші пляжники, але на другому плані.

Маріца довгенько розглядала екран та, нарешті, сказала:

— Авжеж, твоя правда. Природно вийшло. А викадрувати одну голову не можна?

— Можна. А навіщо?

— Я вставлю її в майбутню свою книжку. Ну, в те місце, де йдеться про автора.

— Давай, я зніму ще раз, тільки цього разу голову і плечі.

— Ні. Такого виразу на обличчі вже не буде. — Мить вона ніби вагалася, а потім сказала: — Я вперше бачу себе щасливою. Повторити таке неможливо.

Я подумав, що кожна жінка носить у собі прикмети Афродіти, але мало хто з них про це знає. Напевне, у Маріці щойно прокинулася богиня любощів і краси. А причиною стало місце, де вона опинилася; мовлячи християнським терміном, — «намолене». Тут у кожну жінку входить благодать. І так триває з трьох тисяч восьмисотого року до нової ери (коли було споруджено храм), і аж до сорокових років нової ери, коли Пафос став першим християнським містом, і триватиме це завжди. Лозоходці, котрі вибирали у ті стародавні часи місце під храм, напевне, знали про таку властивість місцевості.

Тим часом я зробив ще кілька знімків, у тому числі й портретних, але на лиці Маріци вже не завважував того виразу, що на першому. Тепер на них було знати одкровення. Вона запитала:

— Якщо тут стояв храм, то, отже, у ньому й службу вели: ну, комусь молилися, когось славили…

— Авжеж. Молилися, а точніше прохали у богині сприяння у коханні та продовженні роду. А славили її ж — богиню вроди і любові. Храм Афродіти називали ще храмом із Сотнею Кімнат, а саме свято мало назву Афродісія. За тогочасним віруванням, кожна жінка мусила один раз на рік вступити у статевий зв’язок з незнайомим чоловіком, і саме тут, у храмі, в одній з кімнат. Так греки і єгиптяни зустрічали прихід весни. Щоправда, були періоди, коли у храмі відбувалися й оргії. Сувора до розпусти християнська церква заборонила такі свята, вірування древніх назвала язичництвом, але властивостей місцевості змінити