Читати книгу - "Пастка-22"

той міг посипати рану сульфаніламідом. З поновленою впевненістю та оптимізмом Йосаріан узявся до роботи. Літак провалився в повітряну яму, і Йосаріан, здригнувшись, пригадав, що залишив свій власний парашут у носовій частині. На те не було ніякої ради. Він сипав пакетик за пакетиком білого кристалічного порошку в закривавлену овальну рану, аж поки не стало видно нічого червоного, а тоді глибоко, стривожено вдихнув і, зціпивши зуби, голою рукою торкнувся підсохлих клаптів розірваної плоті, щоб запхнути їх досередини. Він швидко накрив цілу рану великим ватним тампоном і відсмикнув руку. Нервово всміхнувся сам до себе, коли це коротке випробування скінчилось. Реальний дотик до змертвілої плоті виявився не таким уже й відразливим, як він того чекав, і він навіть став погладжувати рану пальцями ще і ще раз, щоб переконатись у своїй відвазі.

Далі він почав перев’язувати вату марлевим бинтом. Накладаючи другий виток пов’язки на стегно Сноудена, Йосаріан помітив на внутрішній стороні невеличку дірку, крізь яку зайшов осколок снаряда, круглу зморщену ранку, завбільшки з дрібну монету, з посинілими краями і чорним ядром, де запеклася кров. Він посипав сульфаніламідом і цю ранку і продовжував накручувати бинт довкола стегна, аж поки тампон не закріпився надійно. Потім обрізав бинт ножицями, розкраяв кінець уздовж на дві смужки і зав'язав, обхопивши стегно, в акуратний прямий вузол. Пов’язка, безперечно, вдалася, він з гордістю присів навпочіпки, витираючи спітніле чоло, і привітно всміхнувся до Сноудена.

— Мені холодно, — простогнав той. — Мені холодно.

— Все буде добре, хлопче, — запевнив його Йосаріан, заспокійливо плескаючи його по руці. — Все під контролем.

Сноуден кволо хитнув головою.

— Мені холодно, — повторив він, очі мав каламутні й невидющі. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — сказав Йосаріан з наростаючим сумнівом і трепетом. — Тихо, тихо. Ми вже скоро сядемо, і тобою займеться Док Деніка.

Та Сноуден не переставав хитати головою і нарешті вказав, ледь помітним рухом підборіддя, в напрямку пахви. Йосаріан нахилився і побачив дивного кольору пляму, що сочилася крізь комбінезон під проймою Сноуденового бронежилета. Йосаріан відчув, як серце його завмерло, а потім закалатало так шалено, що йому стало важко дихати. Сноуден був поранений під бронежилет. Йосаріан шарпнув за застібки і почув свій власний дикий скрик: нутрощі Сноудена драглистою масою поповзли на підлогу і витікали з нього ще і ще. Уламок снаряда з три дюйми завбільшки врізався в його другий бік, якраз під рукою, і пройшов навиліт, потягши за собою цілі строкаті шматки Сноудена і вивалившись крізь гігантську діру в його ребрах. Йосаріан скрикнув іще раз і затулив очі долонями. Зуби йому заклацали з жаху. Він примусив себе глянути знов. Ось вам і Божі щедроти, все як треба, з гіркотою подумав він, втупившись поглядом — печінка, легені, нирки, ребра, шлунок і шматочки тушкованих помідорів, що їх того дня Сноуден з’їв на обід. Йосаріан, що ненавидів тушковані помідори, відвернувся в запамороченні і почав блювати, схопившись руками за пекуче горло. Хвостовий стрілець розплющив очі, побачив, як він блює, і знепритомнів знову. Коли Йосаріана повністю вивернуло, він весь обм’як від виснаження, болю та відчаю. І мляво повернувся до Сноудена: той уже дихав слабше й частіше, лице його ще більше зблідло. Йосаріан уже й не знав, з якого боку братися до порятунку.

— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Холодно.

— Тихо, тихо, — машинально бубонів Йосаріан нечутним голосом. — Тихо, тихо.

Йосаріану теж стало холодно, і він непогамовно затремтів. Усе тіло його вкрилося гусячою шкірою, а він пригнічено вглядався в невблаганну таємницю, яку Сноуден розплескав по всій брудній підлозі; Послання в його нутрощах було легко відчитати. Л юдина — це матерія, ось таємниця Сноудена. Викинь людину з вікна, і вона розіб’ється. Підпали її, і вона згорить. Закопай у землю, і вона зогниє, як гниє будь-яке сміття. Коли дух відходить, людина — це сміття. Ось така була таємниця Сноудена. Достигнути — і все[49].

— Мені холодно, — знову проказав Сноуден. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — відповів Йосаріан. — Тихо, тихо.

Він потягнув за витяжний трос парашута і вкрив тіло Сноудена білим нейлоновим саваном.

— Мені холодно.

— Тихо, тихо.

Розділ 42

Йосаріан

— Підполковник Корн каже, — мовив майор Денбі до Йосаріана з церемонною, вдоволеною усмішкою, — що ваша угода залишається в силі. Все складається чудово.

— Аж ніяк.

— Як то ні, коли так, — великодушно заперечив майор Денбі. — Насправді все навіть набагато краще. Це просто-таки талан, що вас мало не зарізала та дівчина. Тепер усе піде як по маслу.

— Я не пристаю ні на які угоди з підполковником Корном.

Кипучий оптимізм майора Денбі тут же випарувався, і чоло зросилося потом.

— Але ж ви маєте з ним угоду, хіба ні? — стривожено й розгублено спитав він. — Хіба ви не уклали договір?

— Я розриваю договір.

— Але ж ви з ним вдарили по руках, адже так? Ви дали йому слово честі.

— Я забираю його назад.

— О боже, — зітхнув майор Денбі і заходився невдало промокати згорнутою білою хусточкою своє виснажене турботами чоло. — Але чому, Йосаріане? Вам пропонують дуже добру угоду.

— Це паршива угода, Денбі. Мерзотна угода.

— О боже, — схвилювався майор Денбі, проводячи долонею по темному жорсткому волоссі, що змокріло вже до самих кінчиків густих коротко стрижених кучерів. — О боже.

— Денбі, а на вашу думку, вона не мерзотна?

Майор Денбі на мить замислився.

— Та... думаю, що мерзотна, — неохоче погодився він. Його круглі, витрішкуваті очі дивились розгублено. — Чого ж ви тоді укладали угоду, якщо вона вам не подобалась?

— Я зробив це в хвилину слабкості, — з понурою іронією кинув Йосаріан. — Рятував собі життя.

— А тепер уже не хочете рятувати собі життя?

— Саме тому я й не погоджуюсь більше літати.

— Тоді хай вас відправлять додому, а там — ніяких загроз.

— Хай мене відправляють додому за те, що я відлітав понад п’ятдесят бойових завдань, — сказав Йосаріан, — а не тому, що мене штрикнула та дівчина, чи тому, що я такий впертий сучий