Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Не можна… трансформувати. - повторив Максуд, важко дихаючи.

У цей момент ґрунт під ногами загув. Він забугрився і всім довелося докласти зусиль, щоб не втратити рівновагу.

- Щаблі — мій коник! - урочисто оголосив алхіміст.

Сандрін обернулася подивитися на нього з-під капюшона. Вона охнула. Щаблі. Чорнової роботи, але це були щаблі! Вони формувалися на льоту прямо в неї на очах. А ґрунт під ногами все ще ходив ходуном. Алхіміст збіг за ними вище, Сандрін помчала за ним.

- Відступаємо… нагору! - скомандував Максуд.

Воїн задкував, спостерігаючи за тим, чи зможуть відступити чемпіони. Звичайно, побоюватися за них не було чого. А ось самому довелося прискоритися, щоб його не затоптали. Воїн застрибнув на перший, другий, третій щабель. Армія наринула на них і амаліони рушили за ними. Максуд озирнувся.

- Швидше! - невдоволено кричав алхіміст.

- Швидше! - передав команду Максуд.

Двоє чемпіонів синхронно завдали по два удари з дієвої ефективної комбінації, вирубавши простір перед собою і вигравши секунду часу. Вони метнулися за Максудом і помчали вгору. Сандрін знала, що сходинки буде втримати простіше, ніж боротися на відкритій місцевості з цілою армією. Брови її злетіли вгору, коли вона зрозуміла, що нижні сходи руйнуються, а амаліони, що стояли на них, падають униз. Всі щаблі аж до чемпіонів, що швидко піднімалися, обрушилися. Радість засяяла на її обличчі. Отак абсолютний. Вона раніше не чула про них та ніколи не зустрічала. Його можливості були для неї в новинку. Створити щаблі на верх скелі — незвичайне та чудове рішення.

- Людино, ти молодець. Гарно тікаєш. - підбадьорив її алхіміст. - І ті драйтли теж нічого.

Щаблі вели вправо. По стрімкій скелі неможливо було підніматися вертикально, тому він створив сходи, які забирали круто вправо, нависаючи над армією ворогів. Сандрін перевела дух і тепер спокійно спромоглася оцінити обстановку. Тисячі синьопиких гарчали і вигукували непристойності внизу. Ще б трохи і їм довелося б зустрітися з ними віч-на-віч. З таким величезним військом. Сандрін зітхнула, відчувши полегшення.

- Там! - крикнув Максуд, показуючи рукою.

Сандрін обернулася подивитися, куди вказував воїн. Вона затримала подих. Декілька ворожих Химерниць вишикувалися однією лінією. Дві жінки та двоє чоловіків. До них підійшла ще одна. Червонява. Виходить, її не вдалося усунути. Сандрін бачила підняті руки та вогні, що крутилися в них навколо зап'ясток.

- Огидні Химерниці! - виплюнув алхіміст з такою злістю і розпачем, що ледь не загарчав. - А ми, як на долоні.

Перші стріли вилетіли залпом. Десяток синіх ліній з великою швидкістю попрямував до них. Сховатися було ніде. Алхіміст широко розплющив свої й без того великі очі. Він зовсім не так уявляв кінець свого шляху. Якщо від руки Химерниці, то в чесному бою, а не бути вбитим тікаючи по скелі. Врятуватися було неможливо. Смерть була неминуча. Сині стріли мчали вперед. Він уже буквально відчував, як одна з них проткне його. Але в останню мить всі вони зупинилися. Точніше, встряли в якийсь щит. Начебто це було якесь скло, якого він раніше не бачив. Стріли обсипалися, руйнуючи сам щит. Сотні тисяч друзків скла полетіли вниз. Новий щит. Напівпрозорий синій прямокутник, через який він спотворено міг бачити ворогів. Що за чудасія?

- Чого встав? Рухайся!

Алхіміст схаменувся, закрив рот і проковтнув. Він глянув униз. Та дівчина, яку він вважав за солдата, тепер зняла капюшон. Її фіолетове волосся плавно грало з хвилями вітру, ніби маленькі невидимі діти намагалися його розчесати. Очі її горіли яскравим фіолетовим вогнем.

- Ти — Химерниця! - зашипів алхіміст.

- А ти будеш трупом, якщо так і стоятимеш! - таким же тоном відповіла йому Сандрін, створюючи ще один щит.

Алхіміст кинувся вгору. Він змінив напрямок, тепер сходи з'являлися ліворуч. Так вони переміщалися не просто вгору, а ще й убік, уникаючи армії. Скеля повертала, і ворожим Химерницям довелося б її огинати, щоб гнатися за ними. Алхіміст стрибав сходами, не звертаючи уваги, що там позаду. Це вже турботи Химерниці. Подумати тільки, одна з них прямо тут! І вона буде на його боці? Він похитав головою. Нині краще про це не думати. Тікати йому допомагала довга кам'яна палиця, яка пливла по скелі, забезпечуючи йому контакт із каменем. Алхімісту необхідно торкатися того, що він хотів би змінити. Втікати від погоні було б украй незручно у скрюченому стані, постійно опускаючи руки до рівня скелі. Набагато краще створити переносник його сили. Позаду він увесь час чув цей новий для нього звук битого скла. Кожну секунду. Ось уже й поворот скелі. Тепер тим Химерницям доведеться міняти місце дислокації.

Ще після трьох хвилин бігу він зупинився. Відпочити. Так, у нього була певна підготовка. Так, він був витривалий і сильний. Але бігти стрімголов на такій висоті по крутих сходах ... Загалом, алхіміст зупинився, щоб хоч трохи відновити дихання. Він повернувся до тих, хто біг за ним, щоб підбадьорити їх. Але не помітив у їхніх очах нічого, крім німого питання “Чому стоїмо?”. Ті два залізні здоров'яки, здавалося, взагалі не дихали. Принаймні він не помітив, щоб у них піднімалися і опускалися груди. Воїн, що був із ними, дивився ясним спокійним поглядом. Навіть ця Химерниця не дихала так важко, як він. Але він уже зупинився! Відступати нікуди.

- Мені треба накопичити сили для наступних щаблів. - збрехав нахабно алхіміст.

Але виглядати білою вороною не хотілося.

Амайанта вирвалася з Максуда, і він одразу відчув приступ слабкості.

- Ну, красень же? А? Ти подивися на нього. Весь такий білий, із чорними очима, із цим носом. А руки? Руки ти бачив?

- Бачив. - відповів Максуд. - І руки в нього є. І ноги. Навіть, голова. Диво, а не драйтл.

- Що ти розумієш? - загорілися злим вогником очі богині. - Це ж і є… Абсолютний. Дивись, скільки він убив ворогів.

Амайанта кинула погляд униз і завмерла. Розріз її очей звузився, що говорило про те, що вона починала сердитись. Хоча Максуду не потрібно було бачити її розріз очей, щоб зрозуміти це.