Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

***

{Рена}

Луската тварюка відчайдушно крутилася на мілині, піднімаючи довгими сильними плавниками хмари бризок, але повернутися в озеро не могла. Її широка паща з гострими кривими зубами розкривалась і закривалась, проте вже не наводила жаху на дрібніших хижаків, тому чудовисько готувалося розділити долю власних жертв.

Вітер неквапливо ганяв хвилі, час від часу омиваючи рибину темною водою, кривавою навіть зблизька. З чахлого деревця, що казна-як виросло біля самої води, за агонією спостерігала зграя ворон, зацікавлено виблискуючи чорними намистинами голодних очей.

– Як бачиш, Рено, найсильнішого противника цілком можна перемогти, – повчально прокоментував побачене Лан. – Для цього необхідні відвага, терпіння…

– …чисельна перевага і багато удачі, – закінчила я, крадькома озираючись на Шервана.

Не знаю чому, але мені була важлива думка скелета. Втім, Страж не помічав нічого навколо. Він з дивною напругою вдивлявся у сонце, що повільно повзло до заходу, і немов був десь далеко.

Ми чекали півночі. Якщо вірити правителю Дивного Лісу, саме опівночі в Кривавому озері відкриваються портали у світи смерті. Не тільки до Реха, ні – туди, де багато небіжчиків.

Одним з таких місць була усипальниця нічних.

Порив вітру приніс запах гару. Я поспішно відвернулася до води. Так, важкі червоні хвилі та напівмертва рибина – не найприємніше видовище, але краще дивитися на життя, наскільки б страшним воно не здавалось.

Позаду нас виднілась долина, що вигоріла дотла. Лава зупинилася десь за сто чешів від берега, проте вогонь знищив усе до самої води. Виверження закінчилось, чорна пляма долини вже не загрожувала смертю, але мені здавалося, ніби звідти віє справжнісіньким жахом, і це відчуття було настільки сильним, що я зіщулилася.

– Змерзла? – співчутливо поцікавився Гент, ще більше погіршивши мій і без того не найкращий настрій.

Йому що до мене? Все одно не зігріє – шматки його сорочки залишилися в горах.

– Втомилась? – От же ж не очікувала надмірної турботи про себе! – Голодна?

Я не зізналась, що за час спуску до озера встигла і відлучитися «в кущі», і вдосталь підгодуватися. Генту пропонувати участь у трапезі не хотілося з двох причин: по-перше, Лан потім кепкував би з мого методу годування; по-друге, гартонець і без того вдосталь моєї крові напився!

– Я не голодна, давно відпочила і почуваюсь досить пристойно. В чому проблема?

– Проблема, кажеш? – Як не дивно, Гент був трішки збентеженим. – Розумієш, Рено…

Початок мені ох як не сподобався! Ненавиджу, коли фраза починається зі слова «розумієш». Це означає, що хтось готується старанно вішати співрозмовнику локшину на вуха або ж довго і нудно виправдовуватися. Ну чи просити про щось неприємне.

– Не розумію! І тебе не впізнаю! – підвищувати голос було зайве, але його тон дратував. – Куди ділись гартонська сміливість і впевненість? Може, скажеш прямо?

Даремно я так із ним, визнаю. Боягузтво тут ні до чого. Такого поводження Гент точно не заслужив. Адже він за мене турбувався, намагався пом’якшити якусь звістку…

Тьху! Знову я стрибаю з однієї крайності в іншу. Та коли ж закінчиться цей відьомський перехідний період і повернеться справжня Гремнава – спокійна, розважлива і нереально врівноважена? Гремнава, що вміє справлятися з неприємностями, контролювати досить-таки довгий язик і за жодних обставин не втрачати голову?

– Я теж не можу зрозуміти, куди ділась та, на кого я надів корону!

Ой-ой, яка прикрість! Можна подумати, він одружився з великої любові, а наречена виявилася жадібною шукачкою чужих грошей. Бідний обдурений хлопчик! І погана зусібіч відьма!

– Та ні, все зовсім непогано, – в голосі гартонця я почула усмішку, – особливо якщо добре придивитися.

Боги, невже я знову думала вголос? Це схоже на діагноз… Чи він уміє читати думки? Навіть не знаю, який із варіантів гірший!

Напевно, переляк відбився на моєму обличчі, тому що Гент швидко додав:

– Невдала спроба тебе розвеселити, згоден. Я ось про що… До півночі довго, а ти сама визнала, що відпочила достатньо. Спробуй створити прохід в усипальницю, Рено.

– Час геройствувати? Але там навряд чи буде принцеса, яка гідно оцінить твій подвиг, – мені дуже кортіло сказати якусь гидоту.

Гартонець не підтримав жартівливого настрою.

– Гноми теж люди… живі істоти. Йдеться про ціле містечко.

– Яке заснували твої предки. Гаразд, вибач, – я не могла повірити, що вимовляю ці слова. – Але, знаєш, мені щось не подобається у всій цій історії… Таке бридке відчуття, ніби ми таргани в коробочці.

– Що? – Не знаю, що здивувало Гента: мої слова чи мирний тон.

– Обставини змушують нас іти за певним маршрутом. Поміркуй сам! – Схоже, у мене настав день прозрінь. Сподіваюся, правильних. – Ми шукали Арголіна і за чиєюсь підказкою потрапили в покинуте місто, з якого був єдиний вихід – через підземелля. У підземеллях нас чекали Стражі, причому один із них був схожий на тих, що залишилися на стежці, а другий палав бажанням поділитися інформацією про Дайлена. І знову-таки шлях до гартонського порталу був завалений, а інший портал вивів нас на вершину гори, звідки можна спуститися до вигорілої долини. В підсумку ми біля озера, яке незабаром перетвориться на прямі двері до гробниці Сім’ї. Якщо все це – збіги, то, погодься, у долі занадто химерне почуття гумору. Як думаєш?