Читати книгу - "Очікування шторму"

Стиснутим, не своїм голосом вона сказала:

— Здрастуйте… А хто ви? А як… як вас звати?

— Це не має значення, Тетяно Іванівно, мені відомо, що у вас є піаніно, — наполегливо повторив чоловік.

— Так, але воно зіпсоване.

— Можу запропонувати на обмін мішок картоплі.

— Спасибі. Мені потрібне борошно.

— От і добре. Домовимося, — весело сказав чоловік. — А зараз, Тетяно Іванівно, підніміть свій вузький ящик з абонементами. Прошу вас.

Геть розгублена Тетяна підняла ящик.

— Що ви там бачите? — запитав чоловік.

— Паспорт.

— Правильно. Розкрийте паспорт — і ви знайдете квитанцію до камери схову. Вам залишається одне — піти на вокзал і показати квитанцію з паспортом, щоб одержати в камері схову свою валізу.

— А куди її діти?

— Залишіть у себе.

За своєю вдачею Каїров був людиною повільною. Про нього не можна було сказати, що він важкий на підйом, або лінивий, або апатичний. Та коли він проводив якусь операцію, то спочатку нагадував незграбний паровоз, який довго-довго пихкає на колії, неквапом, ніби неохоче зрушує з місця і лише пізніше набирає крейсерську швидкість, здатну викликати подив.

Зрозуміла річ, у роботі контррозвідника бувають такі випадки, коли, як бігуну на короткі дистанції, треба володіти чудовим стартом, але, очевидно, Каїров був народжений для далеких відстаней, відстаней, де можна починати неквапом, зберігаючи сили для кінцевого ривка. Він міг подобатись або не подобатись, але не рахуватися з ним було не можна.

Каїров дотримувався тієї думки, що поспіх найчастіше дає хоч і ефектні, але поверхові результати.

Працюючи з молодими співробітниками, Каїров вважав своїм обов'язком виховувати їх, передавати власний досвід, викликати на суперечку, на розмови. Кожну паузу, вільну хвилину він використовував для цієї мети. Людина, яка його не знала чи знала погано, могла сприйняти Каїрова просто за літнього чоловіка, схильного до повчань. Каїров жалів, що не мав можливості закінчити якийсь педагогічний заклад, і розумів, що з методикою справа в нього йде погано.

— Наше покоління, — любив повторювати він, — прийшло на землю в цікавий час, але надто бурхливий. Ми багато зробили, та далеко не все, на що мали право.

— Хіба можна зробити все? — якось запитав Чирков. — І як розуміти це «все»?

— Умовно розуміти, Єгоре Матвійовичу. Я вважаю, як це не печально, є межа людським можливостям. Схематично її можна уявити у вигляді кола. Те, що всередині кола, я й називаю «все».

— Отже, межа є?

— У житті однієї людини — безумовно. Той факт, що саме наше існування обмежене часовим відрізком, підтверджує мої слова. А якщо врахувати, що й відведені нам роки ми найчастіше використовуємо не кращим чином, то… Самі розумієте. Я, скажімо, страждаю через відсутність систематичної, фундаментальної підготовки. До багато чого своїм розумом доходив.

— Це ж добре.

— Добре, добре. Та не продуктивно. Все одно, що велосипед винаходити!

Того дня у них була інша розмова. Та вона мало чим відрізнялася від зазначеної вище. Розмова про життя, коли висловлюються звичайні, взагалі-то, не нові речі.

Каїров підняв трубку. Тетяна Дорофєєва, хвилюючись, сказала:

— Ви замовляли «Минуле і думи»?

— Тиждень тому.

— Книга надійшла.

— Ви не могли б принести її?

— А де я вас знайду?

— Там, де й минулого разу. Вас буде ждати мій друг.

— Гаразд.

Вузькі дощечки паркету, вкладені ялинкою, поскрипували під чобітьми Чиркова, який повільно ходив по кабінету. Заклавши руки за спину й опустивши голову, він дивився на сухий нечищений паркет дуже складної кольорової гами, де була перемішана велика кількість відтінків од жовтого до темно-бурого. Так, скрізь і всюди є відтінки. Людей однакових теж немає, і справ, і вчинків.

Як завжди неквапно, Каїров поклав телефонну трубку. Відкинувсь на спинку стільця.

— Хтось вийшов на контакт з Дорофєєвою. Йдіть у міський парк. Там буде ждати Тетяна. З'ясуйте обстановку, в разі потреби приймайте рішення самостійно.

— Слухаю! — чітко відповів капітан.

Раптом пішов дощ. Небо осіло. Воно не було темне, а навпаки, засмучувало одноманітним світло-сірим кольором — першою ознакою тривалого дощу. Вода осідлала вулиці. Й калюжі розповзлися по тротуарах, і струмки затемніли, наче тріщини.

Чирков, який вийшов із штабу в кітелі, без шинелі, без плащ-намету, заспішив, перебігаючи від дерева до дерева, де під зеленим молодим листям дощ стьобав не так дошкульно.

Перед входом у міський парк був відкритий майданчик. І коли він біг через нього, то добряче вимок.

Вхідні чавунні ворота, зірвані вибуховою хвилею, лежали на мокрому щебені, але тісна цегляна будка — в безтурботний довоєнний час тут господарювала касирка, жінка солідна, гордовита, — збереглася, тільки перекошені двері більше не зачинялися.

У будці Чирков побачив Тетяну. Вона також була без плаща. Й її сірий двобортний жакет зберігав сліди дощових краплин.

Вона здивовано, та разом із цим жалісливо й примхливо, промовила тільки одне слово:

— Ти?