Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Як уже не раз бувало, допоміг країні вийти з важкого становища її великий патріот Фрітьоф Нансен, який у свій час успішно виконав покладену на нього дипломатичну місію по відверненню війни після оголошення Норвегією своєї незалежності від Швеції. Він негайно вирушив до Вашінгтона, де, хоч і не без труднощів, усе-таки зумів переконати американців у необхідності скасувати заборону на експорт у Норвегію. Завдяки його енергійним заходам замовлений для експедиції Амундсена провіант надійшов до Крістіанії в той момент, коли в усій країні вже було введено продовольчі картки.

Ніколи ще в Амундсена не було стільки приятелів, як у той час, коли по місту блискавично розійшлась чутка про те, що він тримає під замком запас продовольства на сім років для десяти чоловік.

— Невже ти відмовиш мені, Руале? Ми ж сиділи з тобою за однією партою, і я не раз давав тобі списувати латину. Мені треба трохи борошна, круп, ну й масло пригодилося б. Ця дрібниця не позначиться на твоїх запасах, — напосідав якийсь літній, добре вдягнений чоловік, якого Амундсен взагалі не міг пригадати.

— На лижах ти ходив тільки зі мною, пам'ятаєш? — запевняв інший, лисий, з великими окулярами на посі. — Правда ж, ти не допустиш, щоб я помер з голоду? Ти завжди був добрим товаришем. Сам розумієш, що на карточку я не проживу.

— Я близька приятелька дружини вашого брата Леона. Сподіваюся, ви пожертвуєте мені хоча б кілька баночок консервів, — кокетувала якась незнайомка.

— Мій чоловік — голова фінансової комісії парламенту, тієї самої, що затвердила вам колись кредит на спорудження судна… Гадаю, ви нас не забудете…

І так без кінця. Одні просили кілька банок м'ясних консервів, компотів, трохи сиру, цукру, круп чи хоча б півмішка пшеничного борошна, інші просто вимагали їх. Були й такі, що погрожували якимись санкціями.

Для всіх в Амундсена була одна категорична відповідь: «Ні». Він не міг усім і кожному зокрема без кінця повторювати, що продовольство одержано виключно для полярної експедиції. «Я й сам не доторкаюсь до цих запасів», — пояснював він, знаючи, що все одно йому ніхто не вірить.

— Даю тобі ім'я «Мод». Хай щастя і вдача супроводжують тебе на всіх морях!.. Ти народжена для боротьби з кригою. Віднині твоя стихія — льоди, — урочисто оголосив Руал Амундсен, не приховуючи хвилювання.

Тишу, що запала після виголошення цієї узвичаєної у Норвегії промови під час спуску судна на воду, порушив сухий тріск крижаної брили, що розбилась об ніс корабля.

— Я не противник вина, — усміхнувся Амундсен, — але мій прекрасний корабель заслуговує, напевне, на льодове хрещення. А шампанське ми вип'ємо за здоров'я найяснішої пані, яка ласкаво погодилася, щоб її ім'ям було назнано судно…

— Хай живе королева Мод! Хай живе Амундсен! — розляглися вигуки, заглушуючи останці слова промовця.

Невеличкий гурт друзів, що зібралися з нагоди урочистого спуску корабля на воду, загомонів.

— Як же треба бути закоханим у це судно, щоб назвати його прекрасним. Воно схоже на велику балію: однакове в довжину і ширину.

— Закоханий в судно — це добре сказано. Він закоханий в нього більше, ніж у прекрасну Хельгу. Як, хіба ви не знаєте? Вона остаточпо програла, після стількох років дружби між ними все кінчено.

— Колосально! Адже Хельга повинна була відкривати церемонію спуску на воду «Мод». Вона сподівалася, що Руал тільки організує експедицію, спорядить судно і вирядить його у плавання, а сам залишиться біля неї. Вони ж мали побратися…

— Нічого з цього не вийшло. Вона переоцінила свої сили, не вдалося їй приручити «білого ведмедя». Арктика — грізна суперниця. Хельга, видно, вчасно зрозуміла, що не подолає її.

— Це правда. Він за своєю «Мод» світа божого не бачить. Хельга сама розповідала мені, що він замість того, щоб піти з нею до театру чи на прийом, приводив її сюди, до корабля, і змушував милуватися мало не кожною дошкою і балкою. «Ти поглянь, яка надзвичайна форма корпуса, — казав він їй. — А коли б ти знала, як слухається стерно руки навіть тут, на верфі!»

— У цього чоловіка і в жилах, мабуть, лід. Амундсен не звертав уваги на перешіптування, не чув, що говорили довкола. Він переживав свій великий день, про який здавна мріяв, якого довго чекав і задля якого багато чим пожертвував. Двадцять років тому він був у ролі слухняного «хлопчика на побігеньках», куховарив і полював на тюленів, наймався на перше-ліпше судно, потім став штурманом на «Бельжіці», і хоч обурювався в душі, але сліпо виконував накази. Через чотирнадцять років він уже був капітаном старої, з великими труднощами відремонтованої шхуни «Йоа», а ще за кілька років — командиром славнозвісного нансенівського «Фрама». І ось нарешті здійснилась мрія всього його життя: народилася «Мод». Корабель збудували для нього і за його гроші. Тут уже було чим пишатися. В це судно він уклав усі свої кошти, і в нього не лишилося нічого, крім боргів. На сорок шостому році життя, зібравшись у багаторічну подорож, Амундсен усе поставив на карту — життя і майно.

Про те, щоб почати дрейф від Берінгової протоки, тепер уже не могло бути й мови. На четвертому році першої світової війни Північна Атлантика стала дуже небезпечна. Німецькі підводні човни, мов зграя акул, накидалися на кожне судно. В листопаді 1917 року один з таких човнів затопив норвезьке торгове судно і обстріляв з кулеметів шлюпки, в яких рятувалася команда. По всій Норвегії прокотилася хвиля обурення.

Руал Амундсен ще раз подивився на розгорнуту перед ним газету і, нахмурившись, знову прочитав надруковане великим шрифтом на першій сторінці повідомлення про нечуваний злочин на