Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Говорилося, вияснялося, переперевірялося, розставлялося прийдешнє, і Сірко, мов по писаному, визначав, чия сотня має бути у п'ятий засвіт обабіч Чигирина, наставляв, якими шляхами і якими стежками та путівцями має туди правитися, що саме має там робити, щоб зненаць, запоночі, не давши нікому можливості виприснути із міста, кільцем оточивши його, без бою, напередодні храмового дня Покрови взяти акордом разом із охоронними ровтами, чужинними послами і купцями у гостинній хаті.

І дуже лепсько, як тоді говорили, ніби по писаному, невірогідно навіть вдалися оті задуми Сірковим потугам. В короткій збройній сутичці було поранено лише кілька вартових охоронців на чолі із самим генеральним осавулою Гераськом Цибенком, та й тільки. Все було заполонено: і Верхнє та Нижнє місто, і Діброва, і Загребля та Замостя, і аж Бужинська та Крилівська переправи, не кажучи вже про гору, замок-палац, скарбницю, підзамчу темницю, канцелярію гетьмана, ратушу, всі люстрації і урядові та гетьманські описи й компути...

Не обійшлося, правда, без ускладнень, бо в Чигирині було повно чужинців, осіб недоторканних, які перебували при твердині непередбачливо, були сановиті і бундючні, зокрема полонені Виговського: новоспечений князь черкаський Львов, а при ньому князь Пожарський, захоплені під Конотопом, в господі міського протоієрея Йосипа Тукальського, сина колишнього січового панотця Михайла, що був тоді і наставником та сповідником Сірка в Січі, опікувалися Чигиринським екзархом царський боярин Яків Портомоїн та Василь Михайлов. В темниці були виявлені прибічники царських наказних: Силка, Єфремова, Безпалого і навіть переяславського полковника Ониська Цюцюри.

Іван Сірко, пересіявши аманатів Виговського, усіх їх випустив на чотири сторони, звільнив слідом за ними польських лазутчиків, а вже потім і бундючних царських сановників Львова та Пожарського, але з умовою, що вони, як і посли Портомоїн і Михайлов, негайно повезуть під козацьким супроводом листа полковникам Михаю Миклашевському і Трохимові Тарасенкові у Стародуб, другого — цареві від Січі. В першому Сірко просив обох полковників сохранно передати послів-аманатів воєводі Мещерському, а в другому Січ вимагала від царя та його бояр невідкладного визнання гетьманом Юрія Хмельницького «як поконного гетьмана всієї України», а також «неодмінної відмови від призначення в українські міста своїх „охандожних регіментарів“, противних Переяславському трактатові, бо чинять вони розбрат, міжусобство, братовбивство, чого Січ не годна допустити, яко смертельного для рідного люду. Запевнялося царя в тому листі і про те, що „гетьман Юрій тільки в цьому разі буде дотримуватися трактату батька із царем“»...

Найбільшим святотатством у листі до царя було те, що звучав він ультимативно, як досі ні один лист гетьманський, що в ньому не величався цар «належаче високими титулами самодержця», а «Малая Русія» іменувалася Україною. Запам'яталося цареві і ім'я кошового, що підписав листа від імені Січі та верхнього, середнього і нижнього війська Запорозького.

Аманати, згубивши перші страхи в чемному поводженні «зарізяки» з ними, спробували взяти від кошового в чигиринській соборній церкві під хрестом екзарха Йосипа Тукальського присягу у вірності цареві, ніби в знак того, що Сірко їх приймає від імені Юрія. Сірко у відповідь не лише глузливо нагадав їм, що вони можуть не вибратися із Чигирина, а й погрозливо відкинув і натяк на щось подібне та запевнив їх, а через них і царя, що «Січ є нині і прісно — вільна козацька держава, яка і думку про щось таке, як підлеглість, витинатиме вогнем і мечем!»...

Того самого дня Сірко розіслав листи полковникам по містах і волостях в Україні про визнання Юрія «єдиним гетьманом всієї Гетьманщини сукупно з усіма землями слобідськими та козацькими осідками в помежжях Гадяцької домови».

Послав він листи і царським наказним регіментарям-гетьманам яко ворохобникам, пригрозивши «смертельною карою при січовому слупові за розбрати і самовольства!» Листи ті невідмовно подіяли на всіх регіментарів в Україні. Подіяли вони й на царя, який, покаравши аманатів, таки мусив, хоч про око, відмовити в підтримці своїм вчорашнім ставленикам, лишивши їх напризволяще. Як не є, запевнення Сірка, що Юрій буде дотримуватися, хай і оговорено, батьківських трактатів, повертало надію на покору Гетьманщини — «не тепер, то в четвер».

Повідомив Сірко і гетьмана Юрія Хмельницького в Брацлав про події, які відбулися в Чигирині, і запевнив його, що невбарі із доглянутим гетьманським скарбом прибуде разом із січовиками, окрім залишених для варти, «і для побачення, і для вирішення прийдешнього Гетьманщини без Виговського, який утік до Польщі»...

Лунко дзвонили врізнобій вечірні дзвони церков у Старому, Новому, Верхньому і Нижньому місті, в Загреблі, Замості, Постеп'ї, Діброві, Полужжі, Затясминні та на Байдиній каланчі. Квапливо готувалися крамарі, шинкарі, яткарі, лавники, чинбарі, шевці, кравці, ковалі, гончарі, гендлярі, перекупки, лихварі, рукомесники, лимарі, козаки, міщани, ченці обох монастирів і духовники до завтрашнього свята, і Сірко та джура за довгий час належно помилися, змінили білизну і приготували святковий одяг, що весь час лежав при сідлі в переметній сакві, бо полковник у будні одягався, як звичайний рядович-козак... Всю ніч правилася всеношна і не стихали дзвони по місту, ожвавлюючи люд і святочними надіями...

Кінець другої книги

Тимфа — грошова одиниця, що існувала на Україні всередині XVII ст.

За твердженнями В. Дорошенка і Д. Бантиш-Каменського, у другій половині 17 ст. в козацьких чільниках ходили п'ять Іванів Богунів, з них два полковники: кальницько-вінницький і новгород-сіверський. Останній співпрацював за оплату з царатом. Імперські «історики» з умислом, тенденційно з'єднали їх у своїх висвітленнях в одну іпостась, тому в творі ніби допущений анахронізм. (Прим, автора).