Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Однак з точки зору Москви між депортаціями воєнного часу і тими, що відбувалися раніше, існувала істотна відмінність: тут була обрана нова мета. Сталін вперше вирішив усунути не просто членів певної підозрюваної національності чи категорії політичних «ворогів», а цілі народи — чоловіків, жінок, дітей, стариків — і стерти їх з карти.

Можливо, ці депортації неправильно називати «геноцидом» — через відсутність масових страт. У подальші роки Сталін також шукатиме співробітників серед цих «ворожих» національних груп, тож його ненависть була не суто расовою. Однак у цьому випадку буде цілком правильним термін «культурний геноцид». Після переселення назви усіх депортованих народів зникли з офіційних документів — навіть із «Великої радянської енциклопедії». Влада стерла з карт їхні рідні краї — було скасовано Чечено-Інгуську Автономну Республіку, Автономну республіку німців Поволжя, Кабардино-Балкарську Автономну Республіку і Карачаївську автономну область. Кримську Автономну Республіку також було ліквідовано, а Крим став просто ще однією областю. Місцева влада руйнувала кладовища, перейменовувала міста і села й викреслювала колишніх їх мешканців з підручників історії[1578].

На новому місці усіх депортованих мусульман — чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців і татар — примушували посилати своїх дітей до російських початкових шкіл. Створювалися перешкоди у вживанні рідної мови, сповідуванні релігії, стиралася історична пам’ять. Поза сумнівом, чеченцям, татарам, поволзьким німцям, меншим кавказьким народам — як, протягом тривалішого періоду, і полякам, і прибалтам — належало зникнути, поглинутися російськомовним радянським світом. У кінцевому підсумку ці народи «виникли знову» після смерті Сталіна, хоча це й відбувалося повільно. Незважаючи на те що чеченцям 1957 року було дозволено повернутися додому, татари не отримували такого дозволу до горбачовських часів. Їм повернули кримську «прописку» — законне право на проживання — тільки 1994 року.

Дехто висловлює здивування з приводу того, що в тогочасній атмосфері, в умовах жорстокої війни і ще одного спланованого геноциду всього за кілька сотень кілометрів на захід, чому Сталіну було просто не знищити фізично етнічні групи, які він так зневажав. На мою думку, його меті найкраще відповідало саме знищення культур, а не народів. Операція звільняла СРСР від того, що вважалося «ворожим» радянському суспільству: буржуазії, релігії і національних інституцій, здатних опиратися Сталіну, та освічених людей, які могли виступити проти нього. Водночас вона зберігала більше «трудових одиниць» для подальшого використання.

Однак історія «чужих» у таборах на чеченцях і поляках не закінчується. Для іноземців були й інші шляхи до ГУЛАГу — у найбільших кількостях вони потрапляли до таборів як військовополонені.

Формально Червона армія створила перші радянські табори для військовополонених 1939 року, після окупації Східної Польщі. Перший указ воєнного часу щодо військовополонених було видано 19 вересня, через два дні після того, як радянські танки перетнули кордон[1579]. На кінець вересня радянська армія взяла у полон 230 тисяч польських солдатів і офіцерів[1580]. Багатьох з них звільнили, зокрема молодших військовослужбовців. Проте декого — тих, що вважалися потенційними партизанами, — відправили у табори ГУЛАГу або до близько сотні таборів для військовополонених у глибині території СРСР. Після вторгнення німців ці табори було евакуйовано разом з іншими тюрмами на схід[1581].

Та дісталися до цих східних таборів далеко не всі польські військовополонені. У квітні 1940 року НКВД таємно вбило понад 20 тисяч полонених польських офіцерів за прямим наказом Сталіна; убивали їх пострілом у потилицю[1582]. За вбивством цих офіцерів стояли ті самі міркування, що й за наказом арештовувати польських священиків і вчителів — намір знищити польську еліту. Вбивство це старанно приховувалося. Незважаючи на величезні зусилля, польський уряд у вигнанні не міг встановити, що сталося з цими офіцерами, — поки їх не знайшли німці. Навесні 1943 року німецька окупаційна влада виявила у Катинському лісі 4 тисячі трупів[1583]. Попри те, що Радянський Союз відкидав звинувачення у масовому убивстві в Катані, і те, що союзники підтримали Радянський Союз, поляки з власних джерел знали, що відповідальним за це є НКВД. Ця справа підриватиме радянсько-польський «союз» не тільки під час війни, а й у наступні 50 років. Радянську відповідальність визнав тільки президент Росії Борис Єльцин 1991 року[1584].

Польські військовополонені будуть працювати у трудових загонах і таборах ГУЛАГу під час війни, та перші трудові табори у справді масових кількостях будувалися не для поляків. Коли Радянський Союз почав отримувати гору у війні, Червона армія, як видається, абсолютно несподівано, почала захоплювати в полон великі кількості солдатів і офіцерів німецької армії та армій інших країн, що воювали на боці Німеччини. На початку відступу німців після Сталінградської битви, яку часто згадують як переломний момент у війні, Червона армія взяла в полон 91 тисячу ворожих солдатів, для утримання і харчування яких не було жодних можливостей. Продуктів, що надходили через три-чотири дні, було дуже мало: «одна хлібина на десятьох, трохи юшки з води з кількома зернинами пшона і солона риба»[1585].

Умови у перші тижні полону були не набагато кращими, і не тільки для взятих у полон під Сталінградом. При просуванні радянських військ на захід полонених ворожих солдатів, як правило, виганяли у чисте поле і тримали там за мінімуму харчів і медичної допомоги, коли не просто розстрілювали. Без даху над головою, полонені спали один в одного на руках, заривалися в сніг і прокидалися замерзлими напівтрупами[1586]. У перші місяці 1943 року смертність серед військовополонених становила близько 60%, а 570 тисяч з них було офіційно оголошено такими, що померли в полоні — від голоду, хвороб і поранень, які не лікувалися[1587]. Справжні цифри можуть бути навіть ще більшими, оскільки багато в’язнів могли померти ще до того, як їх полічили. Схожі показники смертності були й серед радянських військових у німецькому полоні: нацистсько-радянська війна справді була війною не на життя, а на смерть.

Проте з березня 1944 року НКВД взялося за «поліпшення» становища, для чого було створено новий підрозділ виправно-трудових таборів, спеціально призначений для військовополонених. Хоча вони й перебували в юрисдикції таємної поліції, формально ці нові табори не належали ГУЛАГу — спочатку ними керувало Управління у справах військовополонених (УВП) НКВД, а потім, з 1945 року, — Головне управління у справах військовополонених та інтернованих (ГУВПІ)[1588].

Запровадження нових управлінь не обов’язково означало поліпшення становища полонених. Наприклад, на думку японських офіційних осіб, найтяжчою для полонених японців була зима 1945–1946