Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

років, у радянському полоні померло близько 10% японців. Хоча, з огляду на своє становище, вони навряд чи мали можливість передавати якусь цінну військову інформацію, для полонених діяли суворі обмеження на листування з родичами: їм було дозволено писати додому тільки 1946 року — використовуючи спеціальні форми з позначкою «лист військовополоненого». Для перевірки цих листів було створено спеціальні цензурні органи, укомплектовані персоналом із знанням іноземних мов[1589].

Менш переповненими не стали і табори. Протягом останнього року війни і навіть після неї кількість полонених у цих нових таборах продовжувала зростати, досягаючи іноді приголомшливого рівня. За даними офіційної статистики, Радянський Союз у період 1941–1945 років взяв у полон 2 388 000 німецьких солдатів і офіцерів. Ще 1 097 000 осіб було взято в полон як солдати і офіцери армій країн, що воювали на боці Німеччини; то були переважно італійці, угорці, румуни й австрійці, також у незначних кількостях тут були представлені французи, голландці і бельгійці — та ще близько 600 тисяч японців, вражаюча кількість, якщо взяти до уваги те, що Радянський Союз вів бойові дії проти Японії порівняно недовго. На момент амністування військовополонених їх загальна кількість перевищували чотири мільйони[1590].

Проте ця цифра, хоч би якою великою вона була, не відображає всіх іноземців, відправлених у радянські табори за час наступу Радянської армії в Європі. НКВД, яке йшло за наступаючою армією, полювало на в’язнів інших категорій: тих, кого звинувачували у військових злочинах, шпигунстві (навіть на користь союзників СРСР), усіх, хто з будь-яких причин видавався антирадянськи настроєним, усіх, хто з будь-яких причин не сподобався співробітникам таємної поліції. Різновидів таких в’язнів було особливо багато у тих центральноєвропейських країнах, де НКВД планувало залишитися і після війни. Наприклад, у Будапешті було швидко арештовано близько 75 тисяч цивільних угорців, яких спочатку відправили до тимчасових таборів на території Угорщини, а потім до ГУЛАГу — до сотень тисяч угорських військовополонених, які вже там були[1591].

Арештувати могли майже будь-кого. Серед арештованих угорців, наприклад, був і шістнадцятирічний Дьйордь Б’єн. Разом з батьком його арештували за те, що вони мали радіоприймач[1592]. На іншому краї соціального спектру арештованих співробітниками НКВД був Рауль Валленберг, шведський дипломат, який цілеспрямовано рятував тисячі угорських євреїв від нацистських концентраційних таборів. Під час своїх переговорів Валленберг мав багато контактів як з фашистською владою, так і з представниками західних урядів. Крім того, він належав до знаменитої і багатої шведської сім’ї. Цього було досить, щоб у НКВД виникли підозри. Арештували його у січні 1945 року, разом з водієм. Обидва чоловіки зникли в радянських тюрмах — Валленберга зареєстрували там як «військовополоненого» — більше вістей від нього не було. У 1990-ті роки шведський уряд намагався щось дізнатися про долю Валленберга, проте марно. Вважається, що він загинув під час слідства чи був розстріляний невдовзі після арешту[1593].

У Польщі НКВД вибрало собі за мету уцілілих лідерів Армії Крайової. Ця партизанська армія до 1944 року воювала, як і радянські війська, проти німців. Однак після перетину Радянською армією колишнього польського кордону війська НКВД почали полювання на польських партизанів і їх роззброєння; НКВД також арештовувало лідерів Армії Крайової. Дехто з партизанів, переховуючись у лісах, продовжував воювати ще кілька років. Інших розстріляли. Решту депортували. Таким чином десятки тисяч громадян Польщі, як партизанів, так і цивільних, на яких упала підозра, опинилися в ГУЛАГу і поселеннях засланців після війни[1594].

Винятку не робилося для жодної з окупованих країн. Масові репресії після війни розгорнулися в Україні і країнах Прибалтики, так само як і в Чехословаччині, Болгарії, Румунії і — найбільше — в Німеччині та Австрії. Всіх, кого було знайдено у бункері Гітлера під час радянського наступу на Берлін, відправили до Москви для проведення слідства. В Австрії було арештовано кількох далеких родичів Гітлера. Серед них була і його двоюрідна сестра Марта Коопенштайнер, якій Гітлер колись був послав трохи грошей, а також її чоловік, брати і один братів син. Ніхто, навіть сама Марта, ніколи з 1906 року не бачили Гітлера. Всі вони померли в СРСР[1595].

У Дрездені НКВД також арештувало американського громадянина Джона Ноубла, якого під час війни тримали під домашнім арештом разом з його народженим у Німеччині батьком, натуралізованим американцем. Зрештою, через більш ніж дев’ять років Ноубл таки повернувся у США, провівши більшу частину цього часу на Воркуті, де товариші по ув’язненню називали його «американець»[1596].

Величезна більшість тих, кого арештовували таким чином, зрештою опинялися у таборах — або у таборах військовополонених, або в таборах самого ГУЛАГу. Відмінність між цими двома різновидами ніколи не була чіткою. Хоча формально вони належали до різних установ, адміністрація таборів для військовополонених швидко стала подібною до керівництва таборів примусової праці — такою подібною, що, досліджуючи історію таборів для військовополонених та історію ГУЛАГу, їх тяжко розмежовувати. Іноді в таборах ГУЛАГу створювалися спеціальні лагпункти для військовополонених, і в’язні цих двох категорій працювали поряд[1597]. Часом з неясних причин НКВД відправляло військовополонених прямо у табори ГУЛАГу[1598].

На кінець війни пайки військовополонених і кримінальних в’язнів були майже однакові, як і бараки, в яких вони жили, і робота, яку вони виконували. Як і зеки, військовополонені працювали на будівництвах, у шахтах, на заводах, на прокладанні автошляхів і залізниць[1599]. Як і зеки, дехто з освічених військовополонених опинялися на шарашках, де вони конструювали нову техніку для Радянської армії[1600]. Мешканці деяких московських районів досі з гордістю говорять про будинки, в яких вони живуть — їх, за своїми високими стандартами, начебто будували вправні німецькі полонені.

Також як і зеки, військовополонені зрештою стали об’єктом радянської «політосвіти». 1943 року НКВД почало організовувати «антифашистські» школи і курси у таборах військовополонених. Ці курси мали на меті переконати своїх слухачів «вести боротьбу за демократичну відбудову у своїх країнах і викорінювати залишки фашизму» після їх повернення до Німеччини, Румунії чи Угорщини — і, звичайно, готувати грунт для подальшого радянського панування у цих країнах[1601]. Багато колишніх військовополонених німців справді потім працювали у поліції комуністичної Східної Німеччини[1602].

Та навіть для тих, хто добре себе проявляв перед новим режимом, повернення додому не було швидким. Хоча СРСР повернув на батьківщину 225 тисяч в’язнів ще у червні 1945 року — то були переважно хворі або поранені рядові, — повна їх репатріація затягнулася більш як на десять років: 1953 року, коли