Читати книгу - "Талiсман"

Джек уже почав був запитувати себе, невже зір Річарда і справді став значно гіршим, ніж він пригадував, чи той настільки зіпсувався з часу їхньої останньої зустрічі. Тепер він розумів, що першого разу не помилився. Річард досить добре все бачив. Принаймні він точно і без жодних проблем помічав желеподібні штукенції, що відпадали зі стін. Він кричав і притискався до Джека, а його обличчя палало від огиди.

— Жуки, Джеку! О Боже! Жуки! Жуки!

— Усе буде гаразд, добре, Річарде? — сказав Джек. Він стримував Річарда на місці з усією силою, про яку навіть не підозрював. — Ми просто зачекаємо до ранку, правда? Без проблем, правда?

Вони повзли дюжинами й сотнями — пухкі вощано-білі тварюки, схожі на личинок-переростків. Деякі розривалися під час падіння на підлогу. Інші — повільно звивалися долівкою в їхньому напрямку.

— Жуки, Ісусе, нам треба вибиратися, нам треба…

— Слава тобі, Господи, на цю дитину нарешті зійшло осяяння, — сказав Джек.

Він повісив рюкзак на ліву руку і правою схопив Річарда за лікоть. Він підштовхував друга до дверей. Білі жуки лускали і розповзалися під їхніми черевиками. Тепер комахи повінню ринули з коричневих плям — вони масово, безсоромно плодилися в Альбертовій кімнаті. Потік білих жуків линув зі стелі і, звиваючись, приземлявся на волоссі й плечах Джека. Він ретельно струсив їх, а тоді потягнув за двері волаючого Річарда, що корчився від огиди.

«Гадаю, ми вже на шляху, — думав Джек. — Допоможи нам, Боже, гадаю, так і є».

9

Вони знову опинилися в кімнаті відпочинку. З’ясувалося, Річард знає ще менше про те, як вислизнути з кампусу «Тайєра», ніж сам Джек. Джек затямив тільки одне: він не довірятиме цьому оманливому спокою і не вийде через головні двері Нельсон-гауза.

Важко зиркнувши ліворуч крізь велике вікно кімнати відпочинку, Джек побачив низеньку восьмикутну цегляну будівлю.

— Що це, Річарде?

— Га? — Річард дивився на липкі, повільні потоки бруду, що заповнювали темний двір.

— Маленький невисокий цегляний будинок. Звідси його майже не видно.

— О. Це Депо.

— Що таке Депо?

— Назва сама по собі більше нічого не означає, — сказав Річард, досі тривожно розглядаючи брудний двір. — Як наш лазарет. Він називається Маслоробня, бо колись там була справжня молочна ферма і молокозавод. Так було десь до 1910 року. Традиція, Джеку. Це важливо. Це одна з причин, чому я люблю «Тайєр».

Річард знову відчайдушно зиркнув на замулений кампус.

— Тобто одна з причин, чому я завжди любив його.

— Маслоробня, гаразд. А як щодо Депо?

Річард повільно грівся в променях думок про «Тайєр» і Традицію.

— Весь Спрінгфілд був колись кінцевою зупинкою залізниці, — сказав він. — По суті, в давні часи…

— Про які давні часи ти говориш, Річарде?

— О… Вісімсот вісімдесяті. Вісімсот дев’яності. Розумієш… — Річард змовк. Його короткозорі очі обнишпорювали кімнату відпочинку — певно, відшукували жуків, подумав Джек. Їх тут не було… принаймні поки що. Але він уже бачив кілька коричневих плям, що з’являлися на стінах. Жуків не було, але скоро вони наповзуть.

— Ну ж бо, Річарде, — Джек почав підганяти друга. — Раніше з тебе не доводилося витягувати слова.

Річард злегка всміхнувся і знову поглянув на Джека.

— Спрінгфілд був одним із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів протягом останніх двох десятиліть дев’ятнадцятого сторіччя. Він вигідно розташовувався відповідно до всіх сторін світу. — Він підвів праву руку до обличчя і виставив уперед вказівний палець, щоб звичним жестом поправити окуляри на носі. Тоді збагнув, що їх там більше немає й опустив руку з трохи збентеженим виглядом. Зі Спрінгфілда йшли дороги в усі боки. Школа існує, бо Ендрю Тайєр побачив багато можливостей. Він заробив капітал на залізничних перевезеннях. Особливо до західного узбережжя. Він першим угледів, що перевезення на захід мають такий самий потенціал, як і на схід.

Ясне сяйво охопило Джекову свідомість, і всі його думки купалися в цьому блиску.

— Західне узбережжя? — його живіт стиснувся. Він ще не міг чітко роздивитися обриси, які йому показало це сяйво, але слово, що спадало на думку, було чітким і соковитим!

Талісман!

— Ти сказав Західне узбережжя?

— Саме так. — Річард здивовано зиркнув на Джека. — Джеку, ти глухнеш?

— Ні, — відповів Джек. «Спрінгфілд був одним із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів…» — Ні, усе гаразд. — «Він першим розгледів, що перевезення на захід мають такий самий потенціал…»

— Десь хвилину ти виглядав до чорта дивно.

Тобто ти маєш на увазі, він був першим, хто розгледів потенціал перевезення товарів до Зовнішніх Форпостів.

Джек знав, достоту знав, що Спрінгфілд і досі лишався своєрідним центром тиску — можливо, досі центром перевезень. Певно, саме тому Морґанова магія так добре діяла тут.

— Тут були купи вугілля і маневрові парки, паротягові депо і товарні вагони, а ще майже мільярд миль рейок і рукавів, — розповідав Річард. — Вони вкривали всю територію сучасної Школи Тайєра. Якщо ти копнеш на кілька футів у глиб цього торфу, то знайдеш попіл, рештки рейок та інші такі штуки. Але сьогодні лишився лише той маленький будиночок. Депо. Звісно, насправді він ніколи не був Депо — він надто маленький, це очевидно. Там була головна залізнична станція, де засідали начальник станції та інші залізничні боси.

— А ти збіса багато про це знаєш, — сказав Джек ледь не автоматично, його голову досі заливало те шалене нове світло.

— Це частина традиції «Тайєра», — просто відповів Річард.

— Як Депо використовують нині?

— Усередині є маленький театр. Це для постановок Театрального Клубу, от тільки останні кілька років Театральний Клуб не надто активний.

— Як гадаєш, там зачинено?

— Навіщо кому-небудь зачиняти Депо? — запитав Річард. — Ну хіба що хтось дуже захоче вкрасти декорації до вистави «Фантастікс»[229]1979 року .

— Тож ми можемо потрапити туди?

— Гадаю, так. Але навіщо…

Джек показав на двері за столиками для пінг-понга.

— Що там?

— Торгові автомати. А також автомат-мікрохвильовка для підігрівання перекусів і заморожених вечерь. Джеку…

— Ходімо.

— Джеку, гадаю, моя гарячка повертається. — Річард легенько всміхнувся. — Може, нам варто ненадовго лишитися тут. Уночі можемо поспати на диванах…

— Бачиш ті коричневі плями