Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Бувайте, — кивнув я.

Він пішов, а я зачинився у кімнаті. Як завжди перетягнув ліжко, визирнув, подивився навколо. Добре було видно підходи до будинку. Глянув, куди краще тікати, якщо виникне потреба. Приліг. Прислухався. Кроки в коридорі чутно добре. Ось хтось пройшовся, ось іще хтось. Потім якісь голоси в сусідній кімнаті. Російською, чи що? Важко було розібрати, говорили тихо. Потім затихли. Я задрімав. Посопував собі солодко в ліжку, а потім почув голоси в коридорі. Хтось п’яний лаявся російською. Я підхопився, припав на ногу. Рани від капкана вже загоїлися, але ступив якось невдало, заболіло, я аж зашипів. Пошкандибав до дверей, визирнув. Побачив тлустого сивоголового чоловіка, якого під руки вели хлопець і дівчина. Попереду ішов ще один хлопець.

— Мастики хочу! Ще мастики! — вередливо сказав сивочолий.

— Та досить вам, Сергію Миколайовичу! — суворо сказала дівчина.

— Ні, не досить! Мастики давай!

— Сергію Михайловичу, ви зараз приляжте, полежіть, а ввечері ми ще вип’ємо! — сказав хлопець, що йшов попереду, і я з подивом упізнав голос Стаха, того самого, з яким я плив на човні Бороди. Стах? Тут! Це мені вкрай не сподобалося. Що він тут робив? Востаннє я бачив його в будинку румунського контрабандиста, котрий підібрав нас у морі. Потім я спробував утекти, мене арештували, що сталося зі Стахом, я не знав, і ось він з’являється тут, у мене під боком.

— Заходьте, Сергію Михайловичу, відпочиньте! Прошу-прошу! — Стах, наче той швейцар, вигинався перед сивоголовим. І тут я почув поскрипування трохи позаду. Причинив двері й припав оком до замкової щілини. З подивом побачив, що протилежні двері в коридорі відчинилися і звідти визирнув чоловік. Уважно спостерігав, як заводили сивоголового, і прислухався до Стахової балаканини. Потім двері зачинив. Я подивився вперед і помітив, що інші двері через коридор теж відчинені. В них нібито майнула жіноча хустка. Здається, всі дуже уважно прислухалися до того, що сталося в коридорі. Чого б це? Я не знав, але все це не дуже мені подобалося. Не подобалися руські, які могли привернути увагу поліції. Поліція наскочить до них, а почне перевіряти інші кімнати. Стах чомусь із ними. За дверима стежать. Як це все пояснити?

Я влігся, деякий час ламав голову, потім покинув, бо частенько так буває, що геть нічого не зрозуміло, бо мало що відомо. Треба почекати, розвідати, а тоді вже розумувати. На тому і заспокоївся. Лежав, думав про Моніку, замріявся. Тут у двері постукали. Я почекав. Постукали знову. Я підвівся, одягнув турецький жупан і феску на голову, пістолет тримав у кишені, відчинив. Побачив чоловіка років сорока, високого, худого, з руденькою бородою і блакитними очима. Він трохи здивовано подивився на мене, мабуть, не чекав побачити турка.

— Вибачте, що турбую, російську розумієте?

— Ахалар махалар ач мач кучасаб урбак! — сказав я строго. Чоловік сказав щось незнайомою мені мовою. Я злякався, чи не турецькою хоч? Помітив шрам у нього на обличчі. Схоже, від кулі.

— Так, англійської не знаєте. Тютюн є? Курити хочеться! — сказав чоловік і почав показувати, що курить.

— Урбадай сардабай далінджа чаране сок! — закрутив я головою. Дивився так само грізно.

— А, ну вибачте, — закивав розчаровано чоловік і пішов. Я зачинив двері. Це був той, який дивився за сивоголовим. Теж росіянин. Медом їм тут намащено, чи що?

Приклав вухо до стіни. Почув хропіння. Здається, п’яний росіянин заснув. Я ще походив, потім зняв чоботи, сів на ліжко, оглянув рану на нозі. Непогано. Я знову приліг і лежав у тиші, думав. Як усе буде добре, завтра виїдемо, післязавтра в Салоніках, далі пароплав, іще кілька днів — і я в Італії. Зроблю те, що запланував, знову корабель — і нарешті дістануся Моніки. І за тиждень міг упоратися, але згадав про Одіссея який, здається, десь у тих самих краях плавав, — он як його кидало. Вирішив особливо не обнадіюватися. Нехай буде, як буде. Заснув.

Прокинувся, вже сіріти почало. У двері постукали. Одягнувся, відчинив підліткові з місцевих, який показав, що можна йти їсти. Ще раз подивився на себе у дзеркало. Не мусив Стах впізнати, якщо на вечерю прийде. Зачинив двері на ключ. У коридор якраз виходила жінка — із замотаною головою, як магометанки ходять. Я таких надивився, коли служив у Туркестані. Але чого вона мене злякалася, коли я виглядав як її одновірець? Зрадіти б мені мусила, а вона відсахнулася, наче від нечистої сили. Побачила і заскочила назад. Сховалася за тими самими дверима, з яких за сивоголовим спостерігали. Цікаво, цікаво.

Я пройшов до великої зали, де стояло кілька столів. За одним сиділо одразу четверо. Перший — сивий чолов’яга, якого я бачив у коридорі. Трохи проспався, а зараз знову набирався, якраз перехилив у рота повний келих. Другий — хлопець років двадцяти. В окулярах, чорному сюртуку, серйозний, аж напружений. Ще була дівчина, молоденька, років вісімнадцяти, білява, кров з молоком, зиркала очима, як із гвинтівки стріляла. Усе усміхалася. Ну, і Стах сидів, щось шепотів — мабуть, анекдоти.

За іншим столом сидів рудий, який заходив по цигарки. Сидів сам і час від часу дивився на сивого. Я зайняв вільний стіл. Підліток, який мене чекав, поставив переді мною миску з якоюсь стравою. Пахла приємно, я взявся їсти. Виявилося — фарш, запечений із картоплею, щось на кшталт наших дерунів, тільки ще яйцями з молоком залиті. Смачна штука. Хлопець приніс карафку повну і чарку глиняну. Налив. Я понюхав. Запах якийсь незнайомий. Випив. Видихнув. Міцненький напій, і пішов добре. Далі їв. Ось до зали ще чоловік зайшов, озирнувся й чомусь вибрав мій стіл.

— Дозвольте? — спитав. Знову російською. Я кивнув, а сам подумав, що