Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Я відклав лист, думав.

— Якщо у вас є якісь питання, Іване Карповичу, я спробую на них відповісти, — сказав Борис. — Пан Талєв убитий. Полковник Радов зробив успішну спробу самогубства, залишивши посмертну записку, в якій пояснював свою смерть зрадою. Можливо, це вас утішить.

— Мене давно вже не тішать смерті.

— Тоді, якщо дозволите, можна обговорити подальші дії. Я знайшов перевізників через гори. У них великий екіпаж на вісім пасажирів. Чотири вже є, ми з вами — шість. Якщо додадуться ще два, можемо виїхати. Нам краще виїхати швидше, бо болгари вас дуже шукають. Хоча ви, звісно, добре замаскувалися. Я одразу помітив турка на пероні, але й подумати не міг, що це ви.

— Знаєте, хто слідкує за вами?

— Думаю, болгарська контррозвідка. Приїхав якийсь руський, винайняв на вокзалі кімнату, ставить гучно італійські пісні. Підозріло ж?

— І чому вони вас не арештували?

— Бо зрозуміли, що я когось чекаю, і теж вирішили почекати.

— І ви зустрічали з патефоном кожен потяг?

— Так, кожен. Їх прибуває за день чотири, я ходив на вокзал, як на роботу. Сподівався, ви не станете змінювати план.

— Я міг би прибути сюди й не потягом.

— Навряд чи, ви ж не знаєте болгарської. Та і їхати возом довго.

Ми сиділи, мружилися на сонці, поруч дзюрчала вода. Вдалині було видно гори. За тими горами море, а за морем Італія, дивна країна, схожа на мапі на чобіт.

— Іване Карповичу, прошу, дозвольте вас супроводжувати. Я буду корисним, повірте. І коли ви зробите свою справу в Італії, я повернуся до Одеси, а ви продовжите свою подорож, куди забажаєте.

— Це буде досить небезпечна справа.

— Та я розумію, що ви їдете не старожитності роздивлятися.

— І ти знаєш італійську?

— Досить непогано.

— Звідки?

— Я починав в італійських купців, які працювали в Одесі. Там і навчився. Розумію добре, говорю гірше, з акцентом, але італійці мене розуміли.

Мені вистачило німої подорожі Болгарією. Тлумач мені був потрібен.

— Добре. Поїдеш зі мною.

— Дякую, Іване Карповичу.

— Я тепер Бендер-бей, забувай про Івана Карповича, бо його всі шукають.

— Добре, пане Бендер-бей, — кивнув Борис.

— Ходімо до перевізників.

— Ні, спочатку пообідаємо. Хочу відсвяткувати нашу зустріч.

Борис добре знав місто, провів мене павутинням вулиць до закладу, де нас добряче нагодували місцевими стравами. Спочатку був гарячий та гострий м’ясний суп, а потім як наші голубці, тільки не в капусті, а в листках винограду. Все гостре, потім іще принесли по келиху якогось кисленького молочного напою. Я відчув ситість, зітхнув. Борис щось замовив, і нам принесли маленькі чашечки, трохи більші за наперсток. У чашках парувала якась чорна рідина.

— Кава по-турецьки, вам мусить сподобатися, пане Бендер-бей. — Борис усміхнувся. Я скуштував, скривився. Гірке. Єлизавета Павлівна каву любила, а я цього напою не розумів. — Нічого, з часом розсмакуєте. Напій богів.

— Напій богів — то чай, особливо якщо з мелісою, та ще молочка додати, — сказав я. Потім помітив, що на нас дивиться якийсь чоловік за сусіднім столиком. Високий, із вусиками, у європейському вбранні. Уважно так дивиться. Я непомітно штовхнув Бориса під столом і сказав щось на кшталт:

— Бахчі калахчі сатурбила кахіні садабуда арч! — І з розумним виглядом закивав головою. Борис спочатку здивовано глянув на мене, потім второпав і відповів приблизно так само. Ми ще кілька разів обмінялися такими фразами, чоловік цікавість до нас втратив.

Потім Борис розплатився, ми вийшли, покрутилися трохи вулицями. За нами ніхто не пішов. Борис зупинив візника, і той відвіз нас на околицю міста. Там ми ще походили, поплутали сліди, а потім підійшли до великого двоповерхового будинку за високим парканом. Борис постукав, нам відчинили, провели до кімнати. Борис поговорив із господарем, кремезним сивим однооким дідом.

— Вони кажуть, що виїздять завтра вранці, — сказав мені. — Тут можна зняти кімнату, відпочинете, а я повернуся на вокзал, щоб контррозвідка думала, що я досі чекаю. Вранці приєднаюся.

— Перевізники надійні?

— Найкращі. Але в горах неспокійно через кочовиків-арнавітів, які час від часу нападають на мандрівників. Тому нас будуть супроводжувати двоє озброєних візників. І самим краще бути при зброї.

— Будемо.

— Залишитеся тут чи хочете зняти кімнату десь в іншому місці?

— Залишуся тут. А ви купіть мені європейського одягу, бо я все боюся, що турок підійде, а я ж ні бе, ні ме турецькою, не хочу бути викритим.

— Добре, куплю.

Борис переговорив із господарем, той крикнув, прибіг якийсь хлопчик, відвів у кімнату на другому поверсі.

— Тут зможете і повечеряти, я