Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Жах і страждання, що охопили мене тієї миті, були гіршими за всі тортури, які могли вмістити земні пекла божевілля та марень. Я відчував на собі мерзенну, вампіричну хватку жорстокої смерті — ба навіть дечого більшого за саму смерть. 

Здається, я впустив ліхтар, але пальці моєї правої руки досі міцно стискали розкладеного ножа. Цілком інстинктивно — адже тоді я навряд чи був здатен на свідомий прояв волі — я здійняв ножа та заходився різати, знову і знову, безліч разів кремсаючи ту істоту, що стиснула навколо моєї голови свої смертоносні складки. Певно, лезо ножа раз у раз вганялося у те страхіття, що вчепилося в мене, прохромлювало його наскрізь, але водночас розтинало мою власну плоть у десятках місць; однак я не відчував болю від тих ран на тлі нестерпної пронизливої пульсації, що опанувала мною, проймаючи мій мозок мільйонами голок. 

Нарешті я побачив світло, а також чорну смугу, що спала з очей і, скрапуючи моєю власною кров’ю, звисала мені на щоку. І, навіть звисаючи, вона ще й досі корчилася, тож я зірвав її, а тоді клапоть по кривавому, слизявому клаптю позривав рештки тієї істоти зі свого чола та голови. Після чого я, похитуючись, рушив до виходу, і тьмяне світло перетворилося на далеке полум’я, що, даленіючи, танцювало переді мною, коли я похитнувся і випав назовні з тієї каверни — на полум’я, подібне до останньої зорі творіння, що сяяла, плинучи над розверстим, нестійким хаосом і забуттям, в які я провалився… 

Мені розповіли, що непритомність тривала недовго. Першим, що я побачив, коли отямився, були таємничі лики двох провідників-марсіан, які схилилися наді мною. Моя голова повнилася гострим болем, а непевні жаскі спогади опосіли мій розум, неначе тіні гарпій, що злетілися на здобич. Я перекотився на бік і поглянув на вхід до каверни, коло якого марсіани знайшли мене і потому, схоже, трохи відтягли звідти. Той отвір зяяв під оперезаним терасою кутом зовнішньої будівлі, в межах видимості з нашого табору. 

Я збриджено і зачаровано вдивлявся в той чорний отвір і розгледів у внутрішньому мороці якийсь примарний рух — то корчилися й комашилися істоти, що тиснулися вперед із темряви, проте не виповзали на світло. Очевидно, ті створіння позаземної ночі та запечатаного впродовж багатьох циклів розкладу не витримували сонця. 

Саме тоді мною остаточно опанував жах і саме тоді почалося моє безумство. Попри всю відразу, що поволі сильнішала, попри підштовхуване нудотою бажання втекти якнайдалі від того отвору, який нуртував тінями, в мені пробудилася огидно суперечна спонука повернутися, пройти навспак крізь усі ті катакомби, як це зробила решта мого загону; спуститися туди, куди ще ніколи не ступала жодна людина, за винятком їх, проклятих і приречених на немислиму загибель; і вже під жахливим примусом знайти шлях до підземного світу, якого людська думка не здатна собі змалювати. У склепах мого мозку засяяло чорне світло, залунав беззвучний поклик: щось вабило мене до себе, Воно, немов усепроникна чаклунська отрута, навіювало мені думки про повернення. Воно манило мене до тих підземних дверей, які народ Йог-Вомбіса замурував, вимираючи, щоб ув’язнити за ними безсмертних пекельних п’явок, тих темних паразитів, які прищеплюють свої мерзенні життя на напівз’їдені мізки мерців. Воно кликало мене до найглибших глибин, в яких живуть огидні незнані Хтось, наділені некроманською могуттю, для яких ті п’явки з усією їхньою вампірською й диявольською силою є лише найменшими з посіпак… 

Лише ті двоє айгаї завадили мені повернутися. Я пручався, я шалено відбивався, коли вони намагалися стримати мене своїми губчастими руками; але, напевно, мене цілковито виснажили надлюдські пригоди того дня, і незабаром я знову провалився у незглибиму нічогість, з якої вряди-годи виринав, щоб усвідомити, що мене несуть через пустелю в бік Іґнара. 

Що ж, оце й уся моя історія. Я намагався розповісти її докладно і доладно, хоча й ціною, що була б немислимою для людини при здоровому глузді… я намагався розповісти її, перш ніж мною знов опанує безумство — воно вже просто зараз бере наді мною гору… Так, я розповів свою історію… а ви записали її всю як є, адже так? Тепер я мушу повернутися до Йог-Вомбіса — знову здолати пустелю, спуститися до катакомб і, пройшовши їх, потрапити до значно більших склепів, що лежать під ними. Щось у моєму мозку наказує мені й поведе мене… Кажу вам, я мушу йти324… 

Над видноколом планети, швидко розростаючись і підносячись у височінь, як джин, визволений з котрогось із Соломонових глеків325, здіймалася хмара. Завихрившись іржавим величезним стовпом, вона посунула над мертвою рівниною на тлі небес, темних, неначе ропа пустельних морів, які зміліли й перетворились на пустельні калюжі. 

— Схоже, якась бісова піщана буря, — зауважив Маспік. 

— А що ж іще то може бути? — коротко й доволі різко відказав Беллман. — Про інші різновиди бурі в цих краях і не чувано. Це клятий чорторий, який айгаї називають зоортом326, — і до того ж він суне просто на нас. Гадаю, саме час шукати прихисток. Мені вже випадало потрапляти в зоорт, і я не раджу набирати повні легені тієї іржавої пилюки. 

— Онде, праворуч, у старому річковому березі — печера, — втрутився Чиверс, третій учасник їхнього загону, який оглядав пустелю неспокійними та пильними, як у сокола, очима. 

П’ять днів тому ці троє землян, загартовані труднощами шукачі пригод, знехтувавши послугами провідників-марсіан, вирушили з віддаленого селища Айгум до незаселеного краю, що називався Чор. Подейкували, ніби там, у сухих руслах великих річок, якими вже багато циклів не плинули води, можна було знайти цілі купи блідого, схожого на платину марсіанського золота, яке залягало там, неначе поклади солі. Якщо фортуна буде сприятливою, то роки їхнього вимушеного вигнання на червоній планеті невдовзі добіжать кінця. Землян застерігали проти відвідин Чору, а в Айгумі вони чули якісь дивні оповідки про причини, через які проспектори327, що приходили перед ними, так звідти і не повернулися. Одначе небезпека, байдуже яка страшна чи екзотична, була всього-на-всього частиною їхньої щоденної рутини. Вони б залюбки спустилися навіть у долину Гінном328, якби знали, що наприкінці тієї подорожі матимуть гарні шанси знайти гори золота. 

Запас їхніх харчів та контейнери з водою несли на своїх спинах трійко чудернацьких ссавців, яких називають вортлапами і які своїми видовженими ногами і шиями та вкритими роговими пластинами тілами нагадують якесь небачене поєднання лами та ящера329. Ці