Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Долаючи відразу та задихаючись від леткого праху, я нахилився і здер з його голови те обм’якле жахіття, що досі слизіло бридотною рідиною. Воно відстало з неочікуваною легкістю, немов я зняв якусь розкислу ганчірку, але, о Господи, як би мені хотілося, щоб я тоді не рушив ту істоту з місця. Під нею більше не було людського черепа, адже він був роз’їдений до самих брів, і коли я підняв той подібний до каптура об’єкт, під ним оголився напівзжертий мозок. Мої пальці раптово знесиліли, і я випустив ту безіменну істоту. Падаючи, вона перевернулася, відкриваючи свою нижню частину, яку вкривали численні ряди рожевуватих присосок, розташованих колами довкруж мертвотно-блідого диска, що був укритий подібними до нервів волокнами і скидався на щось на кшталт нервового сплетіння. 

Мої супутники з’юрмилися за моєю спиною, але тривалий час ніхто не міг здобутися на слово. 

— Як гадаєте, чи давно уже він мертвий? — Галґрен прошепотів те жахливе запитання, яке кожен із нас ставив собі подумки. Вочевидь, ніхто не зміг або не схотів на нього відповісти, і ми просто стояли, застигнувши у позачассі, та наче зачаровані прикипіли нажаханими поглядами до Октейва. 

Урешті-решт я спробував відвести очі й, роззирнувшись навмання, зупинив погляд на рештках прикутої мумії і вперше, з відстороненим, нереальним жахом зауважив напівз’їдений стан її зморщеної голови. Від мумії мій погляд ковзнув убік, до нещодавно відчинених дверей, проте тієї миті я ще не розрізнив того, що́ привернуло мою увагу. А потім я, стрепенувшись, побачив у променях ліхтарика, що за тими дверима, далеко внизу, мов у якійсь глибокій ямі, нуртує й комашиться сила-силенна тіней, які повзуть уперед, звиваючись, наче черва. Пітьма немовби клекотіла ними, а тоді тіні сягнули дверей і через широкий поріг до склепу хлинув мерзенний авангард незліченного війська: то були істоти, споріднені зі страхітливою, диявольською п’явкою, яку я зірвав з роз’їденої голови Октейва. Деякі з них були тонкими й пласкими, ніби диски з тканини чи шкіри, і корчилися, під час руху складаючись удвоє, а деякі були більш або менш череватими й повзли вперед із ситою млявістю. Не знаю, яку поживу знайшли вони у тій запечатаній обителі вічної півночі, й лише молюся, щоб мені ніколи не довелося того спізнати. 

Наелектризований жахом, відчуваючи нудоту від вигляду тих огидних істот, я відскочив якнайдалі від них, а те чорне військо з жахливою швидкістю лилося нескінченними лавами з допіру розпечатаної безодні, немовби відразливе блювотиння, що вивергалося з пересичених страхіттями пекел. І коли та хвиля, брижачись, покотилася до нас, ховаючи під собою тіло Октейва, я побачив, що істота, яку я відкинув, вважаючи її вже мертвою, подає ознаки життя й огидно ворохобиться, силкуючись повернутися в правильне положення та приєднатися до решти. 

Ані я, ані мої супутики більше не могли витримати того видовища. Ми розвернулися й побігли поміж величними рядами урн, рятуючись від чорної маси демонічних п’явок, яка, ковзаючи підлогою склепу, вже наздоганяла нас. Діставшись першого розгалуження склепів, ми у сліпій паніці кинулися врозтіч. Не зважаючи один на одного, вже не думаючи ні про що, крім нагальної потреби втікати, ми навмання метнулися в розгалужені коридори. Я чув, як за моєю спиною хтось спіткнувся і впав, вигукнувши прокляття, що переросло у божевільний пронизливий крик, однак я розумів, що коли затримаюсь і повернуся назад, то цим лише накличу на себе ту саму лиховісну загибель, яка спостигла того з нашого загону, хто біг останнім. 

Досі судомно стискаючи електричного ліхтаря і розкритого ножа, я біг вужчим коридором, що, як мені пам’яталося, мав більш-менш навпростець вивести до великої зали з розмальованою підлогою. У цьому коридорі я був сам — решта трималися головних катакомб; я чув, як десь удалині залунав приглушений лемент збезумілих голосів, немовби переслідувачі схопили одразу кількох моїх супутників. 

Певно, я помилився щодо напрямку, в якому вів той коридор, адже він раз у раз повертав і в’юнився у невідомому напрямку, а на додачу ще й перетинався з безліччю інших проходів, і незабаром я виявив, що заблукав у тому чорному лабіринті, підлогу якого впродовж незчисленних поколінь укривав пил, на який досі не ступала нога людини. І знову та сповнена попелом мережа підземель поринула у безгоміння; і я чув лише власне несамовите тяжке сапання, гучне й хрипке, неначе дихання титана в мертвій тиші. 

Я просувався уперед, і світло мого ліхтарика зненацька вихопило з пітьми людську постать, яка рухалася крізь морок у мій бік. Не встиг я опанувати свого переляку, як вона проминула мене сягнистими, неживими, мов у якоїсь машини, кроками, вочевидь повертаючись до внутрішніх склепів. Судячи зі зросту і будови тіла, думаю, то був Гарпер, однак я не цілком у тому впевнений, оскільки його очі та верхню частину голови закутував темний набубнявілий каптур, а бліді губи були міцно стиснуті в мовчазній муці, немовби зімкнуті правцем — або смертю. Хай би хто то був, він покинув свого ліхтарика і, спонукуваний тим неземним вампіричним створінням, мчав наосліп у кромішній пітьмі, прагнучи віднайти першоджерело вивільненого жаху. Я розумів, що жодна людина вже не зможе йому допомогти, і навіть на гадці не мав намагатись його зупинити. 

Несамовито тремтячи, я побіг далі, а повз мене, крокуючи з механічною швидкістю та певністю, промайнуло ще двоє з нашого загону, і їхні голови огортали каптури тих сатанинських п’явок. Певно, решта моїх супутників повернулася головним коридором, адже я не зустрів їх і збагнув, що мені вже не судилося побачити їх знову. 

Про подальший перебіг моєї втечі у мене збереглися лише вкрай нечіткі спогади, адже від жаху мене охопило цілковите сум’яття. Вже вкотре, гадаючи, що наближаюся до зовнішньої каверни, я виявив, що збився на манівці, а тоді знову мчав між нескінченними рядами урн, крізь склепи, які, певно, простяглися на невідому відстань, що сягала далеко за межі простору, який ми встигли дослідити. Мені видавалося, немов я біжу так уже багато років; мертве впродовж еонів повітря душило мої легені, а ноги ладні були підломитися, коли раптом удалині я побачив крихітну цятку благословенного денного світла. Я побіг на те світло, і за моєю спиною сунули навалою усі страхіття тієї чужинської пітьми, а попереду тріпотіли прокляті тіні. Вже незабаром я побачив, що той склеп закінчувався низьким поруйнованим входом, захаращеним купами битого каміння. Крізь той прохід досередини і падав благенький промінець сонячного світла. 

Це був інший вхід, не той, крізь який ми проникли до цього смертельного підземного світу. Мені залишалося подолати футів з дванадцять до отвору, коли зненацька, без жодного звуку чи іншого знаку, щось впало на мою голову зі стелі, миттєво мене осліпивши та зімкнувшись на мені, неначе напнуті тенета. Водночас моє чоло і скальп, наче голками, пробило наскрізь мільйоном болісних уколів — усепоглинна, дедалі сильніша агонія, що немовби пронизувала