Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Години через чотири їхньої мандрівки, група влаштувала привал в одній з печер, що трапилась на їхньому шляху. Звівши світлові кульки разом, вони розташували їх під стелею печери, освітивши практично її всю. Тут було на подив сухо й достатньо тихо: навіть шум підземної ріки майже не чувся.

Бійці уподобали декілька валунів й, розклавши плащі-накидки, опустились на них, витягнувши стомлені ноги: дорога майже весь час вела угору. Колвін обійшов печеру по периметру, заглянувши по черзі у кожний з трьох коридорів, що відходили від неї. З одного почулось якесь шкребіння.

Ігор зробив знак одному з бійців – Ейнару, й вони, сторожко ступаючи, пішли туди в цілковитій темряві, перебудувавши зір. Звук ставав гучніше і гучніше й, нарешті, вони опинились у його епіцентрі. Довелось запалити одну невелику кульку. Біля самої стіни печери намагалась виборсатись з-під каменю середніх розмірів – зелена ящірка: одна з її лапок була затиснута невеликим валуном.

Колвін кивнув гвардійцю на неї:

– Я притримаю цього плазуна, а ти камінь підіймай.

Ігор схилився та узявся за прохолодне тільце переляканої ящірки, що безперестану смикалась. Ейнар ухопився за камінь й обережно відхилив його у бік. Колвін швидко підвівся з тваринкою у руці, обдивляючись її:

– Як тебе тільки не розчавило, чудовисько? Щасливиця!

Пошкоджена лапка безпомічно бовталась у повітрі. Пальці Ігоря заструменіли бузковим серпанком, й він акуратно провів по травмованій кінцівці. Через пару хвилин ящірка вже замотала усіма лапами, звиваючись у руках свого рятівника та намагаючись видратись. Він пустив її на землю:

– Біжи, безголова!

Не встигла ящірка зникнути у темряві, як на їхньому шляху виросла статечна фігура сивого старця з сяючими червоним полум’ям очима. Ігор миттєво скомандував:

– Щит!

Вони ледве встигли виставити «Примарні щити», в котрі старий врізався з такою силою, що їх здвинуло назад, як не впирались вони ногами, поки за спиною Ейнара не опинився той самий валун, й він уперся в нього. Нападник раптом зник.

– Тримай з того боку! – Колвін розвернувся в іншу сторону, розгортаючи щит великим півкругом й упираючись спиною у спину напарника.

І вчасно, оскільки незнайомець опинився вже по той бік й намагався їх атакувати.

– Хто це, командире?

– Схоже, скарбник, – припустив Ігор. – З тутешнім я не стикався, – скреготав він зубами, стримуючи напір гірського духу.

– Я розвернусь? – запропонував гвардієць.

– Ні! Стій, як стоїш, інакше він туди переміститься. А робить він це швидше, ніж ми. Вимотає ще більше.

– Що йому від нас потрібно?

– Гадки не маю! Мабуть, ми його стривожили, поки камінь здіймали. Або я магією тут потоки сколихнув, – Колвін намагався придумати, як їм з цієї колотнечі виплутатись. – По моїй команді розвернешся й триматимеш щит за моєю спиною, – трохи повернув він голову до бійця.

– Командире! – ледь не захлинувся повітрям гвардієць.

– Спокійно, Ейнаре! Інакше ми звідси так просто не виберемося.

Ще тримаючи щит, він почав сплітати ловчу сіть з закляттям-паралізатором зі включеною туди сонною ілюзією. На все це йшло багато сил. По його чолу вже стікали ручаї, а щит починав мерехтіти.

– Давай! – гарикнув Ігор, прибираючи свій захист.

З його рук вилетіла комірчаста структура сріблясто-синього кольору, наче всипана ліловими цятками, й швидко обплела нападника, що аж загарчав розкотисто, та невдовзі вщух, мов поснулий, падаючи додолу, підкошений.

Гвардієць присвиснув:

– Круто! Я такого ще не бачив.

– Не свисти, Ейнаре, розбудиш! Забираємось звідси: в нас хвилин тридцять, щоб відбігти якомога далі, де його сили вже не діють.

Метрів за двадцять вони наткнулись на Халле. Той полегшено видихнув:

– Гадав, що ви заблукали.

– Йди мовчки, – буркнув Ейнар, – тихіше себе ведеш – довше живеш.

У печері Колвін скомандував підйом і команда швидким кроком рушила коридором, протилежним тому, де лежав сповитий дух. До Ігоря наблизилась оморочниця:

– Ви зустріли скарбника?

– З чого ти взяла?

– Ти забув про мою вовкулачу кров?

– Навіть драканар нічого не чув, – не обертаючись до неї відповів Колвін, сподіваючись, що вона просто відстане.

– А це не запах: це – потік сили. Драканар таку ще не чув, тому й не звернув уваги. А я вже чула скарбника, – ніяк не вгамовувалась вона.

– Стикалась? – вичавив він з себе над силу.

– Ні. Він поряд якось пройшов. Я запам’ятала відчуття.

– Поздоровляю, – Ігор прискорив кроки, даючи їй зрозуміти, що не має щонайменшого бажання розмовляти з нею.

– Ти її кохаєш? – раптом змінила вона тему.

– Грайна! – ледь не рикнув він, вчасно згадавши, що тут краще поводитися тихіше. – Я не маю наміру обговорювати з тобою своє особисте життя, – закінчив Колвін вже більш спокійним тоном.

– Значить, кохаєш, – продовжила та, наче й не помітила його реакції. – Він мене теж кохав, – додала тихо.

Зрозуміло: вирішила давити на жалість. Питання – навіщо? Поки не дістануться до глотників, повертатись все одно ніхто не буде. Спробує вивідати пропорції антидоту? Ну-ну! Хай спробує. Хто-хто, а вона точно знає, що на нього її чари не діють.

– Я знаю: як це втрачати того, кого любиш, – майже зі сльозами у голосі прошепотіла вона.

Ігор потроху почав сканувати її: ні, вплив не відчувається. Не було перед ким сльозу пустити? От тільки сама Грайна в нього асоціювалась лиш з єдиною подією: зі смертю його батьків та батьків Лади! Тому співчуття вона в нього аж ніяк не викликала.

– Грайна, – він ледь озирнувся на неї, – до чого ця розмова?

– Може, мені виговоритись треба? – усміхнулась вона, щоправда, надто вже сумно.

– Ти знайшла невдячного слухача, – Колвін втупився у дорогу перед собою.

– За що ти мене так ненавидиш? – закусивши губу, вона намагалась зазирнути до його обличчя.