Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Твій слух гостріше.

– Нікого не чую, командире. Схоже, все чисто, – підтвердив той.

– Це мене й напружує: надто все просто.

– Дракки – не враховуються? – усміхнувся гвардієць.

– Дракки – це дрібниці. З вовкулаками, особливо – вищими, так легко не впоратись.

– Їх тут нема, – вдивляючись у далечінь, промовила оморочниця.

Колвін повернувся до неї, намагаючись у передсвітанковій півтемряві розгледіти емоції на обличчі жінки:

– Їх тут нема просто тому, що – нема, чи існує причина?

– Звісно, причина, – розвернулась вона до нього, зберігаючи цілковиту байдужість. – З глотниками теж експериментували.

Ігор здвинув брови:

– І ти тільки зараз про це говориш.

Грайна знизала плечима:

– А щоб це змінило? Ви відмовилися б від своїх планів?

– Як мінімум, відкоригували їх, – він насунувся на неї, погрозливо нависнувши.

Оморочниця відступила на пів кроку й уперлась в груди одного з гвардійців, що завбачливо перегородив їй шлях до відступу:

– Колвін! – ледь не прогарчала вона. – Я йду з вами! Тобі цього недостатньо?! Якби там було щось поза межами, я б сказала: мені теж ще жити хочеться! Деякі екземпляри стали трохи більше. Це все, що мені відомо! – жінка свердлила його поглядом. – Чи ти вважаєш, що я стану ризикувати життям своєї доньки?!

– А мені невідомо, чим ти готова ризикувати, а чим – ні. Звички нав’їх далеко не завжди бувають логічними, – крижаним тоном проговорив він.

Грайна не втрималась й схопила його за куртку, смикнувши на себе:

– Це з вашої точки зору ми – монстри! Ми – просто такі, які ми є! І дітей своїх любимо не менше вашого!

Ігор неспішно відчепив її від себе, міцно стиснувши зап’ястя, й холодно кинув:

– От і жерли б один одного. Та ви ж лізете до чужих світів! – він втупився в її чорні очі. – Тут не так смачно, Грайна?! – рикнув він.

– Я б не лізла, якби мене не змушували! – вона спробувала видратись з його хватки. – Мене не питають! Не підкорюсь – вб’ють! А Майю продадуть у рабство!

– У рабство?! – Ігор здивувався. – Оморочницю з вовкулачою кров’ю? – він відпустив її руки.

Жінка відвернулась і знітилась:

– Вона – напівлюдина, – проговорила глухим голосом.

– Людина?!

Так, він дійсно був вражений: союзи людей з корінним населенням Нави не заохочувались ні тією, ні іншою стороною. Діти від таких союзів рідко знаходили місце у тутешньому суспільстві: як нав’ї – вони були слабкі, як люди – небезпечні.

– Що тебе дивує? – прохрипіла Грайна, щулячись, ніби від холоду. – Що мене можна покохати?

Ігор примружив очі, уважно вдивляючись в оморочницю, та зараз вона точно не грала.

– Мене не цікавить твоє особисте життя, – його перенісся перерізали зморшки.

– А мене цікавить! – мало не вигукнула вона. – Через тебе я стала вигнанкою! Він один мене пожалів, – договорила вона вже зовсім тихо.

– Я вже казав тобі і можу ще раз повторити, – голос Колвіна забринів металом, – що твої проблеми – наслідки твоїх вчинків, а не моїх відповідних дій.

– Ти – просто чудовисько! – прошипіла оморочниця з ненавистю.

Ігор схопив її за передпліччя і відволік у бік від групи гвардійців, вкарбувавши спиною у найближче дерево:

– Не тобі, – злостиво цідив він слова, скрегочучи зубами, – мені казати подібне! Цього разу: одна з твоїх приборканих шишиг отруїла дорогу мені людину!

– Не тільки я цим займаюсь! – вона марно смикнулась з його рук.

– А мені начхати! – приглушено гарикнув Ігор, утримуючи її. – За її життя я принесу у жертву будь-кого. От повір мені!

Грайна злякано втупилась в нього:

– Навіть дитину?!

Він кинув її руку й відвернувся, відходячи у бік:

– Відповідь ти знаєш.

Жінка нервово розсміялась:

– Це твоя розплата, Колвін!

На обличчі Ігоря не здригнувся жоден м’яз, коли він озирнувся на неї з легкою усмішкою:

– Гра-а-йна! – протягнув він. – Я не вірю у подібну маячню. А, якщо навіть так, дивись, щоб твоя розплата не обійшлась тобі дорожче, ніж мені – моя.

Він повернувся до гвардійців:

– Змін ніяких? – глянув на Мечислава.

Той кивнув:

– Все так само – тихо.

– Рушаємо до Скарбникової печери, – махнув він у бік гір.

На щастя, ліс тягнувся до самих гірських відрогів. Поки йшли, Ігор звертав увагу на кожну птаху, пам’ятаючи про одну з особливостей вищих вовкулаків: підселяти свою свідомість у звірів або птахів. Та, наче минулось.

Печера зустріла їх вогкістю та прохолодою: одне з її відгалужень вело до підземної ріки, й гомін від плескотіння води розносився далеко коридорами. Кожен з групи сформував невелику світлову кульку, що зависала над своїм хазяїном і непогано освітлювала дорогу у радіусі чотирьох-п’яти метрів.

Ігор окинув поглядом гвардійців:

– Пам’ятаємо: нічого не підіймати, ні до чого підозрілого не торкатись. Нам тільки сутички зі скарбником* не вистачало.

– А, якщо ненавмисне чогось торкнешся? – не втримався все той же Мечислав.

– Боєць! – впритул до нього підійшов Колвін, буравлячи сердитим поглядом. – Твій рівень готовності повинен бути в рази вищим за будь-які ненавмисності. Я вас всіх докладно проінструктував перед завданням. В тебе залишились питання?

– Ні! Командире!

– Тоді – вперед!

*Скарбник – дух печер та шахт, охоронець скарбів, схованих там. Може допомогти перехожим, а може й нашкодити.

24.08.22

Ігор рушив першим. За ним йшла Грайна – на випадок, якщо він спробує звернути не туди, оскільки давно тут не був. А забрести до лігва скарбника якось не кортіло. Істота зазвичай не злостива, якщо не зазіхати на те, що тобі не належить, та це – в умовах Дев’ятизем’я та Лукомор’я. У Нав’їх місцях він набував досить поганих рис характеру й міг завертіти у печерах серйозно та надовго. Або завести до прірви. Щось на зразок лісовика, тільки в горах. А розсердити скарбника можна було багато чим: жадібністю, гомоном, неввічливістю, навіть надмірною цікавістю. Тому йшли вони мовчки, намагаючись не шуміти. Все ж до Глотникових гір – це найближчий шлях.