Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Він дивиться в очі дівчини й бачить, що її богиня також тут, і що вона це приймає. Киває й трохи виклично посміхається.

— Дозволь Йому, — шепочуть вони обидві. — Прошу.

Він дозволяє. І цілуючи її, Її, їх, він забуває про Присутність. Тож нехай воно так і буде. Якщо він настільки загублений та переляканий, як і я, то нехай відчує, що воно значить — бути людиною.

* * *

Привітання змінюються. Інколи це потиск, іншим разом — поцілунок або ж кидання на шию.

Ніколи не слова.

Дівчинка не говорить. Ніколи не видає жодних звуків, ніколи не плаче й не усміхається. Йому це не заважає. Порівняно з тим, що найчастіше його оточує — брязкіт зброї, галас битви, стогони та схлипи конаючих, — ця тиша стає благословенням.

Інколи він дивиться на її душу й бачить, як та палає все яскравіше. «Може», — думає він тоді, — «доведеться відкрити перед нею ворота власного царства, аби вона зуміла розмістити там таку Силу.

Якщо ні…

Він не хоче про це думати.

* * *

— Пане, — розвідник кланяється біля входу в намет. — Ми їх знайшли.

— Скільки?

— Біля восьмисот. Ховаються в печерах на сході звідси.

— Шляхи втечі?

Розвідник хитає головою.

— Ні, пане.

Вісімсот, з яких принаймні половина — чоловіки. З них менш ніж двісті надаються для бою. Десять днів пошуків — і заледве така жменька. Але краще так, ніж ніяк. Жінки й діти потраплять до таборів. Старці — залишаться.

Він потребує людей для кампанії на заході, а його власний народ надто скривавлений. Після смерті А’есхен її племена розпорошилися й не бажають поклонятися нікому з тих, хто залишився. Доводиться полювати на них, наче на диких тварин.

Що ж. Ніхто не може вдавати, що війна його не стосується.

* * *

Він просинається і знає, що сталося щось страшне. Світло на півночі згасло.

Вирушає туди якомога швидше, відкриваючи портал просто на поле бою.

Її немає! Немає! Всюди навколо трупи, сотні, тисячі трупів, але ніде немає навіть сліду від його дочки.

І ці чужинці. Середнього зросту, озброєні мечами, сокирами й списами, ховають обличчя під важкими шоломами.

Він підбігає до першого з мертвих ворогів й зриває з нього шолом.

Людина.

Просто людина, поряд лежить суї, кілька кроків далі — венлеґґ, але такий, в якого немає кланових барв на панцирі. Далі — знову людина, іще одна. І низький, присадкуватий войовник Народу Гір. І жінка в одязі вершниці Лааль.

Вона раптом ворушиться, кашляє й розплющує очі.

— Тебе прислали, га? — посміхається криваво. — Скажи там… на півдні… що вільні люди… не стануть гинути… за безумців…

Помирає.

* * *

Він вижив. Обтерся об дошки борту, а потім чиїсь руки підхопили його за одяг і витягнули з води. Він чув голос. Хтось роздратований вдарив його в обличчя — раз і другий. Хтось силою розплющував його повіки.

Альтсін зігнувся навпіл і почав блювати.

Він вижив.

Проплив Річкою Сліз. Був врятований. Ельгаран дарувала йому життя.

* * *

Зустрів Явиндера, як той і обіцяв, за містом, на кордоні солоних мокряків. Ясновидець сидів на спорохнілій колоді під купою кволих деревець і, схоже, чекав на нього, вдивляючись у поверхню невеличкої баюри.

Альтсін встиг перевдягтися, забрати з найманої кімнати зброю та речі.

— Ти вижив, — бурчання старця було ледве чутним.

— Я вижив. Річка… — злодій завагався. — Вона має душу, так?

— Кожна річ на світі має свого духа. Ця колода, на якій я сиджу, також. А коли вона розпадеться — її дух стане частиною духів комах, рослин і грибів. Це правда, яку знають відьми, дикі чарівники й шамани. Правда, яку меекханські маги, що стоять на чолі шкіл аспектованої магії, та вищі жерці, що керують душами із золочених тронів, хотіли б викреслити з обличчя світу. Висновки, які можна отримати з цього знання, лякають їх до глибини душі.

— Не духа. Душу.

— Так. Вона має душу, — ясновидець не відводив погляду від баюра, а його зморшкувате обличчя скривилося в короткій посмішці. — Бачиш. Вона знову здригнулася.

Поверхнею калабані — заглиблення в землі сягало ледве кілька ярдів завширшки — пішли ліниві кола.

Явиндер нарешті глянув на нього. Білі очі зміряли його знизу вгору.

— Йдеш на війну?

— Це аж так помітно?

— Якщо знати, як дивитися… — порух плечима був надто вимовним.

Альтсін втупив погляд у воду.

— Знову ворухнулося, — відізвався нарешті, щоб перервати тишу, яка встановилася. — Що воно? Риба?

— Жаба. Остання в цьому місці. Помирає. Не хоче помирати, але їй вже нічого їсти. Тож уже багато днів конає з голоду.

— Цікавезно.

— Ні. Страхітливо. Вона біля самого краю, ця ікра. На щастя для наступного покоління, вона вкрита отруйним слизом. Тисячі малих пуголовків. Чекають із вилупленням, аж доки стара жаба не помре, бо в іншому випадку почала б їх жерти. Щойно вона сконає — почнеться. Вилуплення. Пуголовки наповнять баюру, живитимуться старими водоростями з її дна. І зростатимуть. Якогось дня почнуть змінюватися на жаб і зрозуміють, що водоростей їм вже не вистачає. Будуть голодувати. А потім почнуть жерти одне одного. Полюватимуть на своїх поміж камінням й продовжуватимуть зростати. А коли нажеруться — почнуть злягатися. І відкладати ікру. Й далі продовжувати полювати. І їх буде все менше, аж доки не залишиться одна, яка хоч і заморена, але не сконає з голоду. А потім знову вилупляться пуголовки.

— Цікавезно, як я й казав. А тепер розкажи мені про цю чудову дику травичку, яка росте навколо.

Вираз обличчя ясновидця не змінився.

— Навіщо ти, власне, прийшов?

— Коли я був у воді, вчеплений у твоє весло, обіцяв собі, що якщо виживу, то знайду тебе й випущу тельбухи. А потім… я бачив свої сни й видіння. Вона, Ельгаран, витягнула їх з моєї голови… Проте… це не має сенсу.

— Усе має сенс, Альтсіне. Хоча інколи цей сенс може не сподобатися нам.

— А інколи може нас убити? Перетворити на нищівне чудовисько, яке прагне смерті всьому живому?

— Стається й таке.

Альтсін завагався, потім присів на колоді поряд із ясновидцем.

— Річка… Спогади, яка вона відкрила… Я не знаю, що саме вони значать. Авендері? Це спомини когось із божих начинь? І… самого бога?

— Може бути, Альтсіне, може бути.

— Що зі мною коїться? Чим є те, що сидить у моїй голові?

Ясновидець дивно засміявся.

Підняв жменьку камінчиків, зважив їх у руці, а потім кинув догори над баюрою. І стрибнув, наче виштовхнутий пружиною.