Читати книгу - "Сповідь відьом"

теж таємниця. А щоб її розгадати, потрібен час. Потрібне якесь затишне місце, щоб там не було надокучливих вампірів, які їм заважатимуть. — Болдвін уперше назвав Діану на ім’я. — У Канталі відьмам доведеться слухатися Герберта, тому вони, напевне, десь на кордоні того департаменту. Поміркуй. — У Болдвіна випарувалася остання краплина терплячості. — Заради Бога, Метью, ти ж спроектував чи збудував більшість із цих замків!

Метью швидко перебрав у пам’яті всі варіанти, відкинувши декотрі замки як такі, що стояли надто близько, а декотрі тому, що вони лежали в руїнах.

— Ля П’єр, — видихнув він.

Рот Ізабо стиснувся в тонку ниточку, а на обличчі Марти відбилося занепокоєння. Ля П’єр був найнеприступнішим замком регіону. Збудований на базальтовому фундаменті, у якому неможливо зробити підкоп, він мав стіни достатньо високі, щоб витримати будь-яку облогу.

Нагорі почувся звук стискуваного та гнаного повітря.

— Це гелікоптер, — сказав Болдвін. — Він чекав у Клермон-Феррані, щоб відвезти мене назад до Ліона. Доведеться виконати невеличкі відновлювальні роботи в твоєму саду, Ізабо, але, гадаю, це не така вже й велика ціна.

Двоє вампірів вийшли з шато і вскочили у гелікоптер. А за кілька хвилин вони були високо у небі над провінцією Овернь. Під ними лежала темрява, то тут то там поцяткована вогниками фермерських вікон. До замку вони прибули за півгодини льоту, і навіть попри те, що брати добре знали, де він розташований, пілот не одразу помітив його обриси.

— Тут нема куди сісти! — скрикнув пілот.

Метью показав на стару дорогу, що тягнулася від замку.

— А туди можна? — гукнув він у відповідь, а сам уже уважно вдивлявся в стіни — чи не видно десь світла чи якогось руху.

Болдвін наказав приземлитися там, де показав Метью, і пілот кивнув, але якось невпевнено.

Коли до землі лишалося футів зо двадцять, Метью вистрибнув із машини і стрімголов кинувся до брами замку. Болдвін зітхнув і дав пілоту вказівку не підніматися, поки вони обидва не опиняться знов на борту.

А Метью вже забіг до замку, гукаючи Діану.

— Господи, як же страшно, — стиха промовив він, пригладжуючи пальцями волосся, коли відлуння його криків ущухло.

Болдвін наздогнав його і вхопив брата за руку.

— Можна зробити це двома способами, Метью. Ми можемо розділитися і обшукати місцину згори донизу. А можна зупинитися і поміркувати — куди б ти сховав що-небудь у замку Ля П’єр.

— Пусти, — загарчав Метью, вишкірившись і намагаючись вирватися з братової хватки. Та той лише міцніше вчепився в нього.

— Гарненько подумай, — наказав Болдвін. — Так буде швидше, обіцяю тобі.

Метью уявив собі план кожного поверху споруди і подумки перебрав вхід, спальні, вежі, вітальні та великий зал. А потім рушив крізь кухню до комор, підвалів та підземної в’язниці. І з жахом витріщився на брата.

— Темниця. Вона в темниці. — І відразу ж рушив до кухонних приміщень.

Обличчя Болдвіна заціпеніло непорушною маскою.

— Господи, — пробурмотів він, дивлячись на спину брата, який щойно зник у темряві. — Що ж такого є в цій відьмі, що одноплеменці кинули її до ями шістдесят футів завглибшки?

А якщо Діана — то така велика цінність, ті, хто її сюди кинув, неодмінно повернуться.

І Болдвін кинувся навздогін за братом, сподіваючись, що ще встигне зашкодити йому стати другим заручником відьом.

Розділ 31

— Діано, прокидайся . — Материн голос був тихий, але наполегливий.

Надто виснажена, щоб відповісти їй, я натягнула на голову пістряву стьобану ковдру, сподіваючись, що так вона не знайде мене. Тіло скоцюрбилося в тугий калачик, а я здивувалася, чому ж у ньому все так болить.

— Соню, вставай! — Грубуваті материні пальці вхопилися за тканину. Хвиля радості відразу ж змила біль. Він удав, що він — ведмідь і загарчав. Запищавши від щастя, я міцніше вхопилася у ковдру і розсміялася, але коли він потягнув її, то мене відразу ж огорнуло холодне сире повітря.

Щось було не так. Я розплющила одне око, сподіваючись побачити яскраві наліпки на стіні та м’які іграшки, що стояли скрізь у моїй кімнаті в Кембриджі. Та замість них побачила сірі мокрі стіни.

Поблискуючи очима, на мене з усмішкою дивився батько. Як і зазвичай, його скуйовджене волосся кучерявилося на кінцях, а комірець перекосився. Та я любила батька і була простягнула руки, щоб обійняти його, але вони чомусь не слухалися мене. Він сам пригорнув мене до себе, як щитом прикривши своїм примарним тілом.

— Не чекав побачити вас тут, міс Бішоп. — Він завжди так казав, коли я прокрадалася до його кабінету або тихенько спускалася вночі на перший поверх, щоб послухати від нього ще одну казочку на ніч.

— Я так втомилася. — Його прозора сорочка якось спромоглася затримати в собі затхлий запах цигарок та вершкових карамельок, які він носив у своїх кишенях.

— Знаю, — відповів батько уже серйозним тоном. — Але тобі більше не можна спати.

— Тобі доведеться прокидатися. — Я відчула на собі материні руки; вона намагалася забрати мене з батькових обіймів.

— Розкажи мені решту історії, — благально попросила я.

— Так не годиться. — Мати похитала головою, а батько з сумом передав мене матері в руки.

— Але ж мені зле, — запищала я дитячим голосом, вимагаючи до себе особливого ставлення.

Мати зітхнула, і звук тихою луною зашелестів поміж стінами.

— Я не можу перескочити через погані місця. Тобі доведеться вислухати їх. Зможеш, відьмочко?

Обміркувавши, що мені для цього знадобиться, я кивнула.

— І де ж ми були? — спитала мати, сідаючи поруч із привидом-монахом посередині темниці. Той переполохався і трохи відсунувся від неї. Батько сховав усмішку, затуливши рот тильною стороною долоні, й поглянув на матір так, як я зазвичай дивилася на Метью.

— Пригадала, — мовила мати. — Діану замкнули в темній кімнаті саму-самісіньку. Година за годиною сиділа вона там і думала, як їй звідти вибратися. А потім почула, як хтось стукає у вікно. То був принц. «Мене заточили сюди відьми!» — скрикнула Діана. Принц спробував розбити вікно, але воно було виготовлене зі спеціального магічного скла, тому він навіть тріщини в ньому не зробив. Тоді принц кинувся до дверей, але ті були міцно замкнені зачаклованим замком. Він смикав двері, намагаючись вирвати їх із рами, але деревина була надто товстою і не піддалася.

— А хіба принц не був дужим? — спитала я, злегка роздратована й розчарована тим, що мій обранець виявився не на висоті й не впорався з завданням.

— Принц був надзвичайно дужим, — з сумом пояснила мати, — але він не був чаклуном. Тому Діана роззирнулася, намагаючись придумати, щось іще, до чого міг