Читати книгу - "Викрадачі"

Вам відомо, що Моне писав аж до вісімдесяти шести, а Ренуар — до сімдесяти дев’яти. Не кажучи про Пікассо, який працював до самої смерті, а помер він у дев’яносто один. — Кайє махнув рукою в бік комплекту з чотирьох зображень кориди, що висіли в нього за спиною. — Митці здебільшого працюють, поки здатні працювати. Тож, як бачите, Клерваль є скоріше винятком — утім, жінок у ті часи не дуже заохочували до живопису. Вона була обдарованою, дуже обдарованою. Могла зробитися видатною художницею. І була ненабагато молодшою за перших імпресіоністів — наприклад, на одинадцять років молодша за того ж Моне. Вдумайтеся в це. — Кайє роздавив недопалок сигари в скляній попільничці. Нігті його мали вигляд наманікюрених. Я ніколи ще не бачив такої пещеної руки у старого чоловіка, тим більше живописця. — Вона мала зробитися великим художником, як Морізо й Кассат, якби сама від цього не відмовилася. — Він знову відкинувся на спинку.

— Ви сказали, що деякі з її картин належали вам. Тобто більше їх у вас немає? — Я не втримався й оббіг очима велику залу. Мері теж роздивлялася навкруги.

— О, дещо залишилося. Більшість я продав у тридцять шостому й тридцять сьомому роках, щоб розрахуватися з боргами. — Кайє пригладив волосся. Не схоже було, що він хоч трохи шкодує про те рішення. — Її картини я купив у Анрі Робінсона — він, до речі, досі живий. Мешкає в Парижі. Ми не підтримуємо зв’язок, але зовсім недавно я бачив його підпис під статтею в одному часописі, він усе ще пише — про літературу, про меблі, про філософію. Про філософію й про різні дурниці. — Мені здалося, що Кайє пирхнув би із цього, якби такий спосіб висловлювати почуття був йому взагалі властивим.

— А хто такий Анрі Робінсон? — запитав я.

Кайє хвилину розглядав мене, потім перевів погляд на кактус або що воно там було.

— Тонкий критик і колекціонер. Він був коханцем Оде де Клерваль до самої її смерті. Беатрисиної дочки. Вона заповіла йому найвидатнішу, поза сумнівом, картину Беатриси — «Викрадачі лебедів».

Сподіваючись, що він продовжить розповідь, я кивнув, хоча доти не зустрічав жодної згадки про цю картину. Проте Кайє, здається, знову заглибився в свою мовчанку. За хвилину він почав нишпорити у внутрішній кишені свого френча й нарешті витяг нову сигару, на цей раз тонку й коротку, ніби дитину тієї, першої. Подальші пошуки скінчилися появою на світ срібної запальнички, і його красиві старі руки з манікюром на пальцях виконали цілий ритуал прикурювання. Затягся, й кільця диму попливли кімнатою.

— А ви були особисто знайомі з Оде де Клерваль? — запитав я нарешті. Вже починав сумніватися, що ми отримаємо від цієї вишуканої людини бодай щось поза межами загальновідомої інформації. Він знову відкинувся на спинку, підтримуючи одну руку іншою.

— Був, — відповів Кайє. — Я був знайомий з нею. Вона відібрала в мене коханця.

Після цієї несподіваної заяви запанувала довга тиша; Кайє палив, не поспішаючи, а ми з Мері, не домовляючись, уникали дивитися один на одного. Я розмірковував, що на це сказати так, щоб не зашкодити нашим розшукам. Нарешті гору взяли професійні навички.

— Для вас це мало бути важким ударом.

— О, свого часу то було дійсно важко, — посміхнувся Кайє, — але тільки через мою тодішню молодість — тоді мені це здавалося важливим. Але все одно, Оде де Клерваль мені подобалася. Вона була в своєму роді чудовою жінкою, тому гадаю, що вона зробила мого друга щасливим. Вона також надала йому можливість викупити мало не половину моєї колекції, а ми з братом, — він кивнув на альбом, — завдяки цьому одержали можливість малювати. Так життя порядкує нами. Оде бажала придбати ті роботи своєї матері, які належали мені, в першу чергу «Викрадачів лебедів». Ця картина була в мене недовго — я придбав її в Парижі на розпродажі речей Армана Тома, молодшого з братів Тома.

Кайє струсив у попільничку попіл зі своєї міні-сигари.

— Оде вважала цю картину найвидатнішим твором матері й останнім її твором, хоча в цьому я не впевнений. Ви можете вирішити, що всі залишилися задоволеними. Але в шістдесят шостому Оде померла, й Анрі залишився доживати вік на самоті. Очевидно ми з ним обоє приречені на довге життя. Він, бідолашний, ще старіший за мене. А Оде була на двадцять два роки старшою за нього. Цікава була пара — колишній гомик і поважна стара дама. Серце до минулого не повертається, тільки розум. — Після цього Кайє замовчав на такий тривалий час, що я почав гадати, чи не приймає він дещо інше, ніж тютюн і текіла. Правда, можливо, така звичка до мовчанки виробилася в нього через життя на самоті.

На цей раз його вивела із задумливості Мері, її запитання було несподіваним для мене:

— Оде розповідала вам про свою матір?

Кайє кинув на неї сторожкий погляд, червонувате обличчя напружилося: він пригадував.

— Інколи розповідала. Я переповім вам, що пам’ятаю, а це небагато. Знайомство з Оде я підтримував недовго: коли Анрі закохався в неї, я поїхав з Парижа й оселився тут, в Акапулько. Знаєте, я ж тут виріс. Мій батько, інженер — француз за походженням, а мати — мексиканка, вчителька. Я пам’ятаю, одного разу Оде сказала, що її матір усе життя була видатною художницею. «Якщо ти художник, це ніколи не закінчується», — запевняла вона нас. Я заперечував: якщо художник припинив писати картини, то він уже не художник. Важить лише сама дія живопису. Ми тоді сиділи в кафе на вулиці Піґаль. Іншого разу вона сказала, що мати протягом усього життя була її кращим другом, а Анрі помітно спохмурнів. Оде сама не писала картини, а збирала лише роботи своєї матері. Коли вона купила в мене «Викрадачів лебедів», то охороняла її дуже ревниво; так само, гадаю, ставиться до картини й сам Анрі, тому що вона ніде не з’являлася, про неї ніколи не писали, наскільки мені відомо. Мені здається, Анрі забажав Оде тому, що вона була такою закінченою, ідеальною, такою parfaite.[139] Їй ніхто не був потрібен. Він має частку англійської крові, по батьківській лінії, тож трохи іноземець, а Оде чистокровна француженка, з якого боку не поглянь. А він, напевно, намагався довести їй, що в неї може бути ще один, останній друг. Вони разом пережили війну в страшенних злиднях. Він до кінця зберіг вірність їй. Помирала вона повільно.

Кайє струсив попіл зі своєї міні-сигари й показав на стелю, піднявши руку. Очевидно, раз почавши,