read-books.club » Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 144 145 146 ... 171
Перейти на сторінку:
багато років тому, задовго до того, як вони познайомилися, можливо, ще до її народження, — обсаджена платанами дорога, яка веде кудись далеко-далеко. Він цілує її губи — не кваплячись, щоб не пропустити й малої частки. Вона у відповідь обіймає його за плечі, його кістки добре відчуваються крізь шовк, немов механізм налагодженого годинника, немов віти величного дерева. Він п’є з її вуст; смакує її молодість, промовляє їй слова кохання, яких навчився за десятиліття до цієї миті, наче кидає в глибокий колодязь крихітний камінчик.

Вона задихається, коли Олів’є, спокійно стоячи, розстібає ґудзики на її пеньюарі, починаючи з верхнього, прикрашеного перлами, й запускає всередину свою ніжну руку, складену човником, проводить по її плечах, щоб пеньюар упав до її ніг. На якусь мить їй стає страшно: чи це не черговий сеанс вивчення анатомії для нього, людини світу, старого майстра пензля, друга багатьох натурниць? Але тут він торкається одною рукою її вуст, а інша рука повільно спускається все нижче, й Беатриса вловлює на його щоках блиск, залишений доріжками сліз. Це він скидає свою шкіру, а не вона. Не він, а вона його буде пестити в своїх обіймах мало не до самого ранку.

Розділ 89

Марлоу

Будинок, у якому мешкав Кайє, стояв на верхівці пагорба високо над морем і дивився вікнами на затоку Акапулько. Вулиця вилася знизу, від самого берега. Це був квартал вишуканих глинобитних будиночків, які танули серед олеандрів, а стіни були прикрашені бугенвілями. На дзвінок вийшов вусатий чоловік у білому, немов у офіціанта, сюртуці. В глибині двору інший чоловік, у коричневій сорочці й штанах, поливав траву й помаранчеве дерево. На гілках дерев, на кущах троянд, які діставали віконниць, співали пташки. Мері, в своїй довгій спідниці й світлій блузці, стояла поряд мене й роздивлялася, запам’ятовуючи кольори, сторожка, мов кішка, а її рука безстрашно стискала мою. Вранці я ще раз зателефонував до Кайє, пересвідчитися, що він на мене чекає. Додав також — він, певно, не заперечуватиме, якщо зі мною приїде колега-художниця. Він похмуро погодився. Його голос у слухавці звучав глибоко, гучно, а з вимови я зробив висновок, що він має бути французом.

Відчинилися повиті квітами двері, й до нас вийшов з вітаннями сам Кайє. На зріст він був не високий, але його манера тримати себе викликала повагу одразу. На ньому був чорний френч, як у Неру,[137] під френчем темно-синя сорочка; в руці димилася сигара, так що він увесь був оповитий тим димом. Густе волосся щіточкою побіліло, шкіра мала відтінок цегли, неначе від гарячого мексиканського сонця він якимось чином хворів уже багато років. Коли я вдивився в нього зблизька, побачив, що посмішка щира, відкрита, а чорні очі почали вицвітати. Ми потисли один одному руки.

— Доброго ранку! — вимовив він своїм соковитим баритоном і поцілував Мері руку — звичний прояв люб’язності. Притримав двері, пропускаючи нас у дім. Усередині було прохолодно: працювали кондиціонери, а стіни товсті. Від передпокою з низькою стелею Кайє повів нас далі, крізь розписані яскравими фарбами двері, до великої просторої зали з колонами. Там я застиг, розглядаючи полотна вищої якості, що висіли на всіх стінах. Меблі сучасні, вони не впадали в око, не заважали, а картини висіли по чотири-п’ять у кожному ряді, від пояса до самісінької стелі — справжній калейдоскоп. Там був широкий спектр стилів та епох — від декількох полотен, які нагадували голландців і фламандців сімнадцятого століття до абстрактних витворів і хвилюючого портрета, який (я був упевнений) належав пензлю Еліс Ніл.[138] Але панував над усім імпресіонізм: залиті сонцем лани, садочки, тополі, річки, ставки, море. Відчуття було таке, неначе ми переступили не поріг, а кордон між Мексикою та Францією, опинилися в іншому світі. Зрозуміло, деякі з полотен, що оточували нас, могли походити з Англії або Каліфорнії дев’ятнадцятого століття, але з першого погляду я зрозумів, що ми дивимося на батьківщину Кайє, на місця, які він міг знати, якими блукав в юності — можливо, то була одна з причин, чому він зібрав усі ці картини.

Я почув, як ворухнулася Мері: вона відійшла в протилежний бік і стояла перед великим полотном поряд з дверима, крізь які ми ввійшли до зали. Там було зображено зиму: сніг, берег річки, золотаві кущі, які зігнулися під кремовим тягарем, поверхня води вкрилася патиною срібла, лише деінде видно світло-зелені отвори чистої води. Знайомі мазки й підбір фарб: білий, що не був білим, а золотим, лавандовим, густі чорні літери підпису й дата в нижньому правому кутку. Моне.

Я обернувся й поглянув на Кайє — він тихенько стояв біля своєї спартанської канапи, а дим від його сигари звивався (жахливо!) поміж усіма цими скарбами.

— Так, — сказав він, хоча я і не питав, — я купив її в Парижі в п’ятдесят четвертому році. — У нього був помітний акцент, але голос звучний і добре поставлений. — Ця картина коштувала недешево, навіть у ті часи. Але я ні хвилини не шкодую.

Він жестом запросив нас сісти поряд з ним на затягнену в світло-сірий покрівець канапу. Поряд стояв скляний столик, на ньому цвіла якась колюча рослина й лежав альбом репродукцій: «Антуан і Педро Кайє. Подвійна ретроспектива». На глянцевій суперобкладинці було зображено у висоту дві картини, дуже різні за формою й палітрою, але примусово об’єднані в своєрідний диптих. У них я впізнав стиль деяких абстрактних полотен, які висіли на стінах. Мені кортіло взяти альбом у руки, перегорнути сторінки, проте я не бажав зловживати гостинністю хазяїна. Наразі чоловік у білому сюртуку вносив у залу тацю з бокалами й глечиками: лід, лайми, апельсиновий сік, пляшка газованої води, гроно білих квіток.

Кайє власноручно змішав напої для нас. Він уже починав видаватися мені таким само мовчазним, як Роберт Олівер, але тут він простягнув Мері квітуче гроно:

— Це вам, щоб намалювати, пані.

Я побоювався, щоб вона не наїжачилася, як обов’язково зробила б, якби то я сказав їй так. Натомість вона посміхнулася й дбайливо влаштувала квіти на колінах у чорній спідниці. Кайє струсив попіл із сигари у скляну попільницю на скляному столику. Зачекав, поки його слуга зачинить віконниці з одного боку, затіняючи половину картин. Нарешті, обернувся до нас і заговорив.

— Вам хочеться дізнатися про Беатрису де Клерваль. Мені дійсно належала одна з її ранніх картин, а ви, напевно, читали, що картини в неї були тільки ранні. Вважається, що вона припинила малювати у віці двадцяти восьми років.

1 ... 144 145 146 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"