Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Поліція? — запитав він, по черзі здоровкаючись із нами.

— Поліція штатів Нью-Йорк і Алабама, — уточнив Ґегаловуд. — Розслідуємо смерть Ноли Келлерґан.

— У мене таке враження, ніби останнім часом тільки про це й мова.

Потискаючи мені руку, він на мить звів погляд і сказав:

— А ви часом не…

— Саме так! — роздратовано буркнув Ґегаловуд.

— Ага… То чим можу допомогти?

Почав Ґегаловуд:

— Пане Льюїсе, якщо не помиляюся, ви знали Нолу Келлерґан.

— Аякже. Правду кажучи, я добре знав її батьків. Чудові люди. Дуже близькі були до нашої громади.

— Що становить собою ваша громада?

— Ми одна з течій пятидесятництва, сержанте. Оце й усе. У нас християнські цінності, ми їх дотримуємося. Знаю, дехто називає нас сектою. До нас двічі на рік приїздять соціальні служби, перевіряють, чи ходять до школи наші діти, чи добре харчуються і чи їх не кривдять. Часом дивляться, чи нема у нас зброї й чи ми не расисти. Комедія, та й годі! Всі наші діти ходять до муніципальної школи, я зроду не мав карабіна і беру активну участь у перевиборчій кампанії Барака Обами. То що ж вам потрібно?

— Ми хочемо знати, що сталося 1969 року, — відказав Ґегаловуд.

— Сів на Місяць «Аполлон-11», — мовив Льюїс. — Головна перемога Америки над радянським ворогом.

— Ви добре знаєте, що мені йдеться про пожежу в Келлерґанів. Що сталося насправді? Що сталося з Луїзою Келлерґан?

Я досі не мовив і слова, та Льюїс, дивлячись упритул, звернувся саме до мене:

— Я часто бачив вас у телевізорі останнім часом, пане Ґольдмане. Гадаю, ви хороший письменник, але як ви могли не навести довідок про Луїзу? Адже саме тому ви тут? Ваша книжка не витримує критики, а, якщо казати цілком відверто, ви в паніці, правда? Що ви тут шукаєте? Виправдання своєї брехні?

— Правду, — відповів я.

Він сумно всміхнувся.

— Правду? Яку правду, пане Ґольдмане? Божу чи людську?

— Вашу. Яка ваша правда про смерть Луїзи Келлерґан? Це Девід Келлерґан убив дружину?

Льюїс підвівся з фотеля і зачинив двері до кабінету: досі вони були прочинені. Потім підійшов до вікна і задивився надвір. Ця сцена нагадала мені візит до колишнього начальника поліції Пратта. Ґегаловуд дав мені знак, що тепер говоритиме він.

— Девід був добрий чоловік, — нарешті озвався Льюїс.

— Був? — гостро запитав Ґегаловуд.

— Ми не бачилися з ним понад тридцять дев’ять років.

— Він бив дочку.

— Ні! Ні. То була чиста серцем людина. Він по-справжньому вірував у Бога. Коли він приїхав до Маунт-Плезант, лави у церкві були порожні. За півроку в неділю на ранковій відправі там було повнісінько люду. Він ніколи не завдав би й найменшого зла ні дружині, ані доньці.

— То хто ж вони? — тихо запитав Ґегаловуд. — Які були Келлерґани?

Льюїс гукнув дружину. Попросив приготувати чаю з медом для всіх. Потім знову сів у фотель і окинув нас поглядом. У його очах була ніжність, а в голосі звучало тепло.

— Заплющте очі, панове. Заплющте очі. Ось ми у Джексоні, штат Алабама, 1953 рік.

Джексон, штам Алабама, січень 1953 року

То була одна з тих історій, що їх так полюбляють в Америці. Січневої днини 1953 року молодий священик увійшов до занедбаного храму Маунт-Плезант, у середмісті Джексона. Погода була кепська: періщила злива, шалені пориви вітру шугали вулицями. Дерева гнулися, у повітрі літали газети, видерті з рук вуличного торгівця, який ховався за шторою вітрини, а перехожі пересувалися короткими перебіжками, від прихистку до прихистку.

Священик пхнув двері церкви, що їх одразу ж захряснуло вітром; усередині було темно, похмуро і холодно. Він помалу попрямував поміж рядами лавок. Дірява покрівля не захищала від дощу, на підлозі розпливалися калюжі. Було безлюдно, ані душі, храм видавався майже покинутим. Замість свічок — декілька геть заплилих воском недогарків. Він підійшов до вівтаря і, помітивши кафедру, ступив уже був на першу сходинку, аж із порожнечі хтось гукнув:

— Не робіть цього!

Він здригнувся і, обернувшись, угледів діжкуватого дядечка, який виринув із темряви.

— Не робіть цього! — повторив той. — Східці згнили, тут і в’язи можна скрутити. Ви отець Келлерґан?

— Так, — збентежено відказав Девід.

— Ласкаво просимо до нашої парафії, отче. Я пастор Джеремі Льюїс, очолюю громаду Нової Церкви Спасителя. Після від’їзду вашого попередника мене попросили наглядати за всім цим огромом. Тепер це ваше.

Вони потисли один одному руки. Девід Келлерґан тремтів.

— Ви дрижите? — спитав Льюїс. — Та ви геть змерзли! Ходімо, там шинок на розі. Вип’ємо ґроґу і побалакаємо.

Так познайомилися Джеремі Льюїс і Девід Келлерґан. Вони перечекали зливу в найближчій кав’ярні.

— Мені казали, що в Маунт-Плезант кепські справи, — трохи розгублено всміхнувся Девід Келлерґан, — та, правду кажучи, аж таке не сподівався побачити.

— Так. Не буду лукавити, ви приймаєте парафію в убогому стані. Парафіяни до церкви не ходять, нічого не жертвують, храм напівзруйнований. Тут купа роботи. Сподіваюся, це вас не лякає.

— Я й не такого не злякаюся, превелебний Льюїсе, ось побачите.

Льюїс усміхнувся. Він уже потрапив під уплив сильної, привабливої особистості свого молодого співрозмовника.

— Ви одружений? — запитав він.

— Ні, превелебний. Поки що парубкую.

Новий священик Келлерґан півроку згаяв на те, щоб зайти в кожен дім, познайомитися з парафіянами і переконати їх у неділю повернутися на лави храму Маунт-Плезант. Потім роздобув грошей на нову покрівлю й, оскільки сам у Кореї не служив, то підтримав війну, розгорнувши реадаптації для учасників бойових дій. Потім парафіяни полагодили залу, що прилягала до церкви. Потроху життя громади пожвавилося, храм набув колишньої величі, і Девіда Келлерґана почали вважати новою зіркою Джексона. Впливові парафіяни сподівалися, що він стане політиком. Казали, священик міг би очолити муніципалітет. А далі, можливо, претендувати на місце в конгресі. І навіть стати сенатором. У нього були для цього всі дані.

Якось увечері, наприкінці 1953 року, Девід Келлерґан вечеряв у генделику біля храму. Як завжди, сидів за шинквасом. Раптом молода жінка поруч, якої він спершу не помітив, обернулась до нього і, впізнавши, всміхнулася.

— Доброго вечора, отче, — сказала вона.

Він трохи силувано всміхнувся.

— Даруйте, ми знайомі?

Вона засміялася, і світлі пасма її волосся розсипалися по плечах.

— А я ваша парафіянка. Мене