Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

То була жінка!

- Дізнається. - підтвердив чемпіон, який щойно приєднався до них.

- Він буде гніватися. - продовжила лагідно розтягувати слова Зодема.

- Він завжди гнівається. - відповів чемпіон.

- У тебе залишилася одна провина, і ти втратиш своє місце.

- Я не міг дозволити тобі йти самотужки. - пояснив воїн, схоже, він не відчував жодного сумніву у своєму виборі. - Ти ж не думаєш, що він визнає порушенням дисципліни те, що я прийшов тобі на допомогу?

Чемпіони переглянулись. Вони обидва добре знали відповідь. Максуд та Сандрін йшли між ними. Два чемпіони зайняли місця з боків. Один більший за іншого. Чорні лати. Чорні шоломи. Чорні шарфи, які залишали відкритими лише очі. Химерниця вивчала того чемпіона, що йшов з нею поряд. Широкі пластини на руках її зацікавили. Одна така із двох частин була розміщена на передпліччі, інша на плечі. Дивної форми з прорізом. Вона трохи нахилила голову, щоб побачити іншу руку, — те саме. Цікаве конструктивне рішення. Позаду почулися перші крики, ревіння та виття. Ніхто з них і вухом не повів. Але Максуд помітив, як чемпіони втиснули голови, і їхня хода стала більш напруженою. Руки стали тримати ще ближче до мечів. Іноді якась частина тіла у них, здавалося, рухалася сама собою. Різко викинутий вперед ліктьовий суглоб, або голова сильно осмикнута убік. Чемпіони. У стані бою рухи їх мали дуже дивний характер. Уривчасті, різкі, раптові, навіть, може здатися, що неконтрольовані. Але це не так. Зовсім не так. Чемпіон багато міг і вмів. Сандрін теж почала помічати такі дива в поведінці воїнів, але вдала, що вона таке бачить день через день.

Завивання позаду них все ще долітало до вух, коли їхня група вийшла на відкриту місцевість до річки. Їх всього четверо. Щоб піти до луксорів було вирішено зібрати ледь не усі наявні ресурси. А зараз Максуд отак просто йде майже ворожою територією.

Сандрін намагалася не думати про те, як вони повертатимуться. Якщо їхні війська відступили, шлях назад може бути заповнений амаліонами, граваліонами та іншими поки невідомими ворогами. Вона глибоко вдихнула, відновлюючи впевнений стан душі. Максуд йшов уперед. Амайанта завмерла далеко попереду. До неї треба було скоріше дістатися. Чим далі вони віддалялися від фортеці, тим більше зростав шанс потрапити у засідку ворога. Тим довшим і небезпечнішим ставав їхній шлях додому. З кожним кроком.

- Ну, що там? - спитав Максуд.

Чемпіон зацікавлено подивився на воїна, потім вперед, потім знову на воїна, не розуміючи, з ким той говорить.

- Так, так. Ти мала рацію. - тихо сказав Максуд, змусивши чемпіонів перезирнутися через їх із Сандрін голови. - Я теж відчуваю.

Вони зупинилися. Чемпіони так само посмикувались у своєму бойовому ритмі. Вони вийняли мечі з характерним металевим звуком. Дуже довгі. Як для людини. Сандрін запримітила, що такий меч доходив би Максуду до грудей. Хоч ці громади і знаходили поведінку Максуду дивною, але вголос не говорили нічого.

- Так. Його я відчуваю. - ще раз підтвердив Максуд.

Зодема, відчуваючи чиєсь наближення, стала в бойовій стійці. Її друг не поспішав повторювати за нею. Він хмикнув і закинув обидва мечі собі на плечі. Насправді, тільки збоку здавалося, ніби це він так відпочиває. Тримати мечі в такому положенні було вкрай незручно і зухвало.

- Алхіміст! - голосно крикнув воїн. - Я знаю, що ти тут. Якщо ти вибрав бік, то озвуч свій вибір. Скоро сюди прибудуть амаліони, ми не можемо довго чекати.

Чемпіон потягнув носом. Він відчував запах битви. Залізний драйтл посміхнувся, розім'яв шию, нахиливши голову до одного й іншого плеча. По спині Максуда пробігло тремтіння битви. Її вже не уникнути. Воїн зітхнув, йому не хотілося тут битися. Сандрін вийняла меч і перекинула зі спини чорний амаліонівський щит. Вона до останнього моменту не хотіла розкривати свою особу. Попереду поляна, за нею невеликі зарості та річка. Праворуч кілька дерев та відкрита місцевість. А ось ліворуч…

- Я про тебе чув. - ліворуч з-за дерев почали виходити вони.

Амаліони з червоними хустками по самі очі. І граваліони. Чотирирукі монстри. Вони видавали жахливі звуки, ще не знаючи, що лякати ними тут нема кого. Чемпіони разом посміхнулися під своїми чорними шарфами. Зодема, яка стояла далі за всіх від ворога, поки не змінювала свою позицію. Той, хто говорив, підсвічувався блакитним сяйвом. Стародавній амаліон. Сильний. Тільки такі могли сяяти.

- Чого тобі? - спокійно запитав Максуд таким тоном, наче амаліон відволікав його від чогось важливого.

Чемпіон під своїм шарфом ще раз усміхнувся. Ця людина йому починала подобатися. Попереду близько п'ятдесяти синьопиких. Ще близько двадцяти чотирируких громадин. Цей світиться, як якийсь жук уночі, і явно є загрозою. А людина й не думає давати команду до відступу. Чемпіон повернув голову, щоб краще розглянути ворога. Мечі він так і не опустив, продовжуючи стояти у зухвалій позі.

- Говорять, ти майже бог. - продовжував древній, наближаючись.

- Що? - обурилася, скривившись Амайанта. - Хто це тобі наплів такого?

- Сильний, розумний, умілий. - амаліон підійшов ще ближче. - Я бачу звичайного солдата, що попався в пастку.

- І мені його покажи, разом посміємося. - Максуд все ще стояв без зброї.

Амаліон усміхнувся. Він глянув у небо, прикусив губу, зітхнув.

- Покажи свою майстерність у бою з ними, потім подивимося, чи повірю я в ту балаканину.

Максуд посміхнувся:

- Інакше кажучи, ти сам боїшся вступати в бій зі мною, щоб не зганьбитися перед своїми солдатами? Звичайно, спочатку подивитися на мене – правильне рішення. - Максуд опустив голову і дивився з-під лоба. - Так ти знатимеш, як далеко тобі слід тікати.

Чемпіон засміявся, несподівано для самого себе. Він поплескав би людинину по плечу, якби той стояв поруч. Так, з таким можна гарно розважитися і чого доброго померти.

Праворуч пролунав галас. Ніхто не дивився на той бік. Навіть, коли з кущів вивалилася висока людина, на неї ніхто не звернув уваги. Тільки Сандрін мигцем кинула на нього погляд. Білий. Блідий. Дивне волосся. Довге. На лобі червона пов'язка. Обличчя настільки бліде, що у неї виникли підозри щодо того, що його підфарбували. Контури навколо очей чорні, що робило його більше схожим на кістяка, ніж на людину.