Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Тільки-но Арселія пішла до себе, Ульф із головою поринув у справи. Гвардійці з північан, міська варта та жерці не припиняли пошуків навіть вночі. Регент побоювався, що тепер злочинець спробує сховатися, причаїтися десь у глушині й знову напасти, коли колотнеча дещо вщухне, але, мабуть, у самого Анвара плани були набагато амбітнішими.

Перший раз аристократа помітили перед світанком, неподалік південних воріт. Затримати, правда, не змогли, але й до бійки не дійшло: він просто зник у сутінках, розчиняючись серед тіней будинків. Вдруге його бачили біля стін палацу, там, де на вигнутій спині пагорбу розкинувся великий сад. Зазвичай варта рідко забредала туди: занадто неприступними здавалися стіни, дуже вже крутими були схили під ними.

Проте й цього разу Анвар поспішив зникнути, перш ніж озброєні люди наблизилися до нього на відстань у сто кроків.

Дармсуд, вкотре за останній час позбавлений спокою, завмер у напрузі. Люди перешіптувалися, косилися насторожено на чужинців на вулицях, навіть у торговому кварталі було тихіше, ніж зазвичай: багато хто вважав за краще залишатися вдома, якомога міцніше зачинивши віконниці.

Сонце піднялося до зеніту, коли примчав гонець від одного з патрульних загонів: неподалік від руїн храму помітили дивного незнайомця. Фігура, що лише віддалено нагадувала людську, невідомо як з'явилася на купі битого каменю і дуже налякала людей. Дехто навіть ризикнув припустити, що істота скидалася на демона, але стверджувати напевно не брався.

Коли на місто опустилися вечірні тіні, один із колишніх помічників Іліяса особисто з'явився до регента:

— Жерці занепокоєні: щось відбувається з магією, з каналами сили. Вони наповнюються і відразу спустошуються. Ми не можемо це контролювати, але помітили: що ближче підходиш до руїн храму, то сильніше це хвилювання.

— Чим це загрожує магам?

— Складно сказати напевно. Але якщо сили стане занадто багато, то напрямні можуть не витримати.

— Приборкати стихію можливо?

— Не більше, ніж шторм у морі. Я наказав найстійкішим і найдосвідченішим серед магів охороняти площу, але не впевнений, що ми можемо зробити щось більше, ніж пом'якшити викид сили.

— Що ж, теж непогано. Думаю, нам із лордом Анваром варто поспілкуватися віч-на-віч. Якщо цей пан так любить ховатися в норах і щілинах, то, можливо, вибереться на відкрите місце, відчувши приманку.

Ульф відпустив жерця і, покликавши Лікіта, почав озброюватися. Поверх щільної тканинної сорочки лягла друга, прошита металевими кільцями, потім тепла куртка з кількох шарів шкіри, пояс із мечем, кинджал. Останнім зайняв своє місце тонкий стилет, захований у халяву чобота.

— Мілорде, дозвольте мені супроводжувати Вас, — зараз у зосередженому виразі обличчя Лікіта не залишилося нічого від того захоплення, з яким він дивився на красу Дармсуда раніше.

— Я цілком здатний сам себе захистити, — відгукнувся Ульф, застібаючи останні кріплення.

— Лорде регенте, — юнак напружено витягнувся, збираючись із духом, і випалив: — Знаю, останнім часом я поводився нерозумно й негідно. Але якщо Ви дозволите, я в бою доведу свою вірність.

— Лікіте, ми вже все обговорили, — погляд синьо-зелених очей обпікав. — Якби я сумнівався у твоїй вірності, тебе б тут не було. Якби вважав не гідним довіри, прогнав би за дві секунди. Ти не дурний, хоча й по-дитячому наївний у деяких питаннях. І все ж твоя допомога мені не знадобиться: тебе зітруть у порошок, не встигнеш й оком моргнути, а мене спроби захистити тебе лише відволікатимуть. Анвару потрібен тільки я, всі інші — дрібнота, що не варта уваги. І це я хочу використати у своїх цілях. Передай новини Іліясу. Ви обидва маєте прийти на площу якомога швидше, але так, щоб ніхто навіть не запідозрив про Вашу присутність. Він сам зрозуміє, що робити, магія — його завдання. Якщо ситуація загостриться, охороняй верховного жерця від випадкової стріли або будь-якої іншої небезпеки. Якщо відчуєш, що все серйозно, — клич на допомогу. З демоном я впораюся, не вперше, але від того, чи зуміє Іліяс приборкати стихії, залежить майбутнє імперії. Усе зрозуміло?

— Так, лорде регенте, — кивнув юнак.

— От і добре. Іди. Побачимося на місці.

***

Площа мала порожній і безлюдний вигляд. Колись красива будівля храму темніла на тлі неба безформною купою уламків, по білих кам'яних плитах під ногами зміїлися тріщини, місцями виднілися підпалини, змити які виявилося не під силу ані дощам, ані людям.

Пагорб, на якому розташовувався Храм усіх стихій, був майже найвищою точкою в місті, і Дармсуд, освітлений нерівним світлом ламп і факелів, здавався застиглим морем вогнів біля підніжжя темної скелі.

Десь позаду, на прилеглих вулицях, залишилися жерці та варта: регент не дозволив їм піднятися слідом, справедливо припустивши, що втікач не поткне носа зі схованки, якщо буде один проти десятьох.

— Анвар знищить будь-кого, у кому запідозрить загрозу. Однак, якщо лорд Зафір має рацію, то незабаром почнеться ритуал поглинання стихій — і це буде слушний час для атаки. Неможливо контролювати потоки такої потужності й битися одночасно. Чекайте і не втручайтеся раніше, — Ульф окинув присутніх уважним поглядом.

— Ви занадто ризикуєте, — висловив загальну думку один із гвардійців.

— Я єдиний, у кого є шанси вижити. До того ж, якщо Анвар справді підніме магію на поверхню, у жерців буде час, щоб утримати її, відновивши джерело. Сподіваюся, Іліяс мав рацію, і це відновить рівновагу для всіх тих, хто володіють стихіями.

Пилюка і дрібне каміння хрустіли під ногами, косі тремкі тіні повзли в сторони від єдиного ліхтаря в руці чужинця. Ульф встиг пройти більше половини дороги, як попереду замаячила ще одна фігура. Абсолютно людська і добре впізнавана навіть у цьому не яскравому світлі. Відблиски вогню грали на лускатому обладунку, злегка прикритому просторим плащем, на поясі виднівся довгий вигнутий клинок із розкішно оздобленою рукояттю.