Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

***

Вранці Арселія зрозуміла, що з її магією щось не так.

Ні, сили нікуди не поділися, відгукуючись так само довірливо і слухняно, як і раніше, але їх потік змінився невловимим чином, нібито закручуючись і сповільнюючись там, де зазвичай завжди було рівно і спокійно.

Відмінність ця була дуже слабкою, але напрочуд виразною.

Арселія тихо піднялася з ложа, відчуваючи, як оживають втомлені м'язи. Пошукала поглядом хоч якийсь одяг, підняла з підлоги зім'яту сукню. Нижнього ґудзика не вистачало, замість нього сиротливо стирчав вирваний жмут тканини.

По губах імператриці промайнула швидкоплинна усмішка: ні, вона не стане шкодувати про жодну секунду. Навпаки, збереже в пам'яті все те, що тільки зможе, буде цінувати щомиті.

За вікном повільно розгорався пізній світанок. Тонкою каймою тяглися уздовж горизонту кучері хмар, під ними темнів ледь помітний ланцюжок гірських вершин. Небо переливалося золотими, рожевими і блакитними відтінками такої краси, що дух захоплювало.

Арселія мимоволі завмерла, насолоджуючись величчю та абсолютною досконалістю цієї краси. Потім солодко потягнулася і заплющила очі від задоволення, відчувши, як на її талії зімкнулися міцні широкі долоні.

Шию обпекло ласкавим поцілунком, серце миттєво пустилося навскоки, а ноги по-зрадницьки здригнулися.

— Доброго ранку! — темні кучері Ульфа приємно лоскотали шкіру, і Арселія завмерла, побоюючись сполохнути мить. — Ти рано прокинулась.

Вона повернулася, ткнувшись обличчям у його груди, але відразу підвела очі:

— Адже це відбувається насправді? Це не сон і ти не розсієшся, як ранковий туман?

— Так легко ти від мене не позбудешся, — він двома долонями обхопив її обличчя, ніби шукав на ньому щось невідоме, але врешті просто поцілував у краєчок губ. — Доведеться мене щонайменше вбити, та й то не впевнений, що це допоможе.

— Дурниці, — обурилася вона. — Не смій так жартувати. Не смій навіть думати про таке.

— Не буду, — він притулив її до себе, занурився носом у волосся, вдихнув його запах — такий звабливий, хвилюючий, рідний — на повні груди. — Аби моя воля, я б тебе взагалі з обіймів не випустив. Відвіз би в Недоре, кудись на самісіньку північ, де й людей немає протягом двох-трьох днів шляху верхи.

— Уявляю: затишний будиночок у глушині, біля річки або озера, невелике господарство, тиша і безтурботність?

— Удень можна обробляти землю, полювати, рибалити, а вечорами сидіти на теплих шкурах, дивлячись у вогонь, і розмовляти про все на світі.

— Разом зустрічати світанки і проводжати захід сонця. Кожен день, довгі-довгі роки.

— Бачити, як ростуть наші діти.

— Знати, що одного разу їх треба буде відпустити.

— Радіти їхнім успіхам, пишатися кожною перемогою.

— Ночами кохати одне одного, доки сили не скінчаться.

— І навіть трохи більше.

В його обіймах було так затишно й тепло! Неможливо й неповторно, як ніколи не було й не могло б бути з жодним іншим чоловіком у світі.

— Я набридну тобі одного разу, — вона хотіла здаватися пустотливою, але ледь помітна крапля тривоги пролунала в цих словах.

— Ніколи, скоріше, це ти кинеш мене, коли я стану старим і немічним.

Руки Ульфа здавалися гарячими навіть через одяг. Арселія блаженно заплющила очі, з головою поринаючи у відчуття прийняття, спокою і безпеки. Тілом прокотилося тремтіння, й вона мимоволі прикусила нижню губу, згадуючі минулу ніч.

— Ще трохи, і твоя сукня втратить чергову пару ґудзиків, — попередив Ульф, ховаючи посмішку.

— Не страшно, я вмію шити.

Вона торкнулася пальцями його щоки, але Ульф перехопив її руку та поцілував долоню. І глибоко зітхнув, повертаючись до реальності.

— Я б хотів, щоб цей ранок тривав вічно, Арі. Але так не буває. Тобі час іти. Опівдні Малкон буде готовий: ви покинете палац через хід для кухонної прислуги. Збери тільки найнеобхідніше для себе й Аділя. Усім іншим вас забезпечать, щойно виїдете з Дармсуда. Гайда поїде з вами, допоможе впоратися зі складнощами дороги й господарюванням.

— Не передумав? — крихітна зморшка перекреслила її лоб. — Я могла б допомогти тобі.

Він заперечливо похитав головою. Вона знітилася, стиснула губи, але сперечатися не стала.

— Вірю, що в тебе все вийде, — вона говорила впевнено і рівно: ні сумнівів, ні страхів. — Лорду регенту не личить порушувати дане слово, тому я поїду зі спокійним серцем й з нетерпінням чекатиму наступної зустрічі.

— Дякую, моя імператрице.

Він схилився і поцілував її, на якусь мить змусивши забути про все інше. А потім розтиснув руки, відпускаючи.

— Я кохаю тебе.

— Знаю. І я тебе.