Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

своє власне майно в капітал (майно) товариства, він втрачає право власності. Замість права власності він отримує певне (найчастіше, — корпоративне) право. Подібно до цього у загальносоціальному плані доречно говорити про те, що право власності суб’єкта підприємницької діяльності переважно реалізується через трудові відносини з працівниками, яких такий суб’єкт наймає на роботу. Проте юридичного зв’язку між правом власності і нормами трудового права унаслідок цього не виникає. Ці правові норми не пов’язані як попереднє і наступне правові явища.

В інших випадках зв’язок між попереднім і наступним правову явищами чи навпаки існує, але встановити його достовірно трудно, а інколи — і неможливо. Так, відповідно до ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» банки повинні дотримуватись економічних нормативів, встановлених Національним банком України. Порушення економічних нормативів здійснюється через укладення договорів, які тягнуть за собою зобов’язання банку, обсяг яких виходить за межі економічних нормативів. Проте твердження про те, що певний конкретний договір порушує цивільно-правові вимоги до нього, що випливають із економічних нормативів, забезпечити доказами практично неможливо. Тому у судовій практиці не зустрічались випадки визнання недійсними договорів з підстави їх невідповідності цивільно-правовим нормам, що випливають із економічних нормативів.

§ 78. Використання висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки для вирішення колізій між нормативними положеннями, які одночасно встановлюють норми адміністративного і цивільного права

Норми адміністративного права не можуть конкурувати з нормами цивільного права, бо вони поширюються на різні правовідносини. Але можуть існувати колізії між положеннями актів адміністративного законодавства і актів цивільного законодавства, якщо із положень акта адміністративного законодавства за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного виявляється норма цивільного законодавства, а із положення акта цивільного права за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється норма адміністративного права. Якщо такі колізії не вирішуються за допомогою правил «lex superior derogat inferiori» чи «lex spesialis derogat generali», вони вирішуються за допомогою правила «lex posterior derogat priori». При цьому правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки, на рівних конкурують з текстуально закріпленими правовими нормами.

1. Про стан розуміння цієї проблеми свідчить матеріал, який викладається нижче. Констатується, що в судовій практиці часто виникають спори про визнання договорів недійсними з підстав їх суперечності актам законодавства, які не є цивільними (антимонопольного, податкового тощо). У зв’язку з цим ставиться питання про можливість визнання договорів недійсними з підстав їх суперечності таким актам, маючи на увазі, що ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК підставою недійсності правочину називають невідповідність правочину актам цивільного законодавства. Вищий господарський суд дав таку відповідь на поставлене запитання: «Поняття правочину є цивільно-правовим. Тому і норми про недійсність тих чи інших правочинів є цивільно-правовими. Разом з тим закони часто містять норми, що відносяться до різних галузей права. Зокрема закон публічно-правової спрямованості може містити окремі цивільно-правові норми. Тому, якщо такий закон містить норми, які встановлюють умови недійсності правочину, то такі норми підлягають застосуванню»[267]. Тут йдеться про нормативно-правові акти однієї галузевої належності, що можуть містити норми іншої галузевої належності. Таке явище дійсно є поширеним. Часто взагалі неможливо виявити галузеву належність нормативно-правових актів, бо більшість із них є комплексними. Галузева «чистота» змісту не була забезпечена навіть при підготовці Цивільного кодексу, як його розробники не старались.

Але ж питання, яке вище було поставлене, стосується дещо іншого. Наприклад, встановлюються суто публічно-правові норми щодо ліцензування певних видів підприємницької діяльності. Законодавець інтуїтивно відчуває, що тут чогось не вистачає для того, щоб підпорядкувати правилам про ліцензування цивільно-правові договори. Тому він відповідні публічно-правові норми доповнив нормою цивільно-правовою: «Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним» (ч. 1 ст. 227 ЦК).

Але ж є публічно-правові норми, що також встановлюють вимоги (заборони) суто публічно-правового змісту. Так, ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що надання фінансових послуг є виключним правом фінансових установ. Це — чітко сформульована заборона на здійснення діяльності щодо надання фінансових послуг, а отже, — на вчинення відповідних правочинів юридичними особами, що не отримали статусу фінансових установ. Проте ця публічно-правова заборона не дублюється в нормах цивільного права, текстуально закріплених в нормативно-правових актах. Але це твердження є правильним, оскільки в ньому йдеться про текстуальне закріплення в актах законодавства відповідних норм цивільного права. Але правові норми, в тому числі і норми цивільного права, закріплюються в актах законодавства не тільки текстуально, а й логічно. У ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» текстуально закріплюються норми публічного права. Логічно закріплюються у цій статті норми цивільного права, відповідно до яких право на вчинення правочинів щодо надання фінансових послуг мають фінансові установи, а інші юридичні особи такого права не мають. Раз у Законі «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлюються (закріплюються хоч би логічно) норми цивільного права, цей Закон у контексті ч. 1 ст. 203 ЦК є актом цивільного законодавства, а невідповідність йому правочинів є підставою їх недійсності.

2. Непоганою ілюстрацією до цього правила тлумачення нормативно-правових актів, що розглядається, може бути і практика вирішення колізій між положеннями Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і положеннями Цивільного кодексу про позику, яка (практика) опрацьована судами. Відповідно до цієї практики, що була підтверджена Верховним Судом уже при розгляді однієї із справ у порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК (в редакції Закону від 7 липня 2010 р.), названим Законом не регулюються відносини позики, коли позикодавцем є юридичні особи, що не мають статусу фінансової установи, або фізичні особи, що не є підприємцями, яким законом прямо надане право надавати фінансові послуги. Питання про те, чи поширюється згаданий Закон на зазначені відносини, висвітлювалось в одному із параграфів попереднього розділу цієї роботи. Оскільки був зроблений висновок яро те,