Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

Поруч пролунало клацання, що змусило мене підстрибнути і покрутити головою, вишукуючи кістлявого противника десь за спиною. Ага! Це наш кістяк поворушив щелепою, щоб засміятися… Кошмарне видовище.

Підозрюю, він прочитав мої думки на моєму ж обличчі… Як незручно!

– Мене звуть Рена. – Стало дуже ніяково, захотілося загладити промах.

І я простягнула Стражу руку.

А дарма! Всі чоловіки однакові! Він не глянув на мене, тільки гойднувся убік, огинаючи перешкоду, і довгим стрибком досяг стежки, звідки наростав перестук.

Кілька митей жахливого хрускоту – і тиша, яку порушувало лише моє здавлене дихання.

– З розгадкою головного секрету нічних, що терзав не одного правителя, – пояснив Лан. – Магія та лава, сила світу і кров землі, як говорили в давнину… Хто б міг подумати, що породжує їхнє поєднання! Але зі Стражем не зрівнятися нікому. Тобі ж хочеться на це поглянути, крихітко, по очах бачу!

Чесно кажучи, мені було цікаво подивитися, що змусило гартонця застигнути з відвислою щелепою і витріщеними очима. Та й спускатися нам треба через побоїще… Крім того, що жахливого в розсипаних кістках?

П’ять кроків, які відділяли мене від місця, звідки виднівся схил, я подолала досить неквапливо, і зустрілася поверх плеча Гента з палаючим поглядом Стража. Напевно, якби не ті кілька митей, поки наші очі залишалися на одному рівні, моє ставлення до недавнього було б зовсім іншим…

Скелет ступив уперед, піднімаючись на рівний майданчик, і його гладкий, немов полірований, череп захитався над нами. А на схилі залишилися ті, кого чужа байдужа злість навіки перетворила на монстрів.

Їхній світ зруйнувався за мить, поглинений жаром вулкана, і хіба міг хтось звинувачувати горян за те, що вони не розуміли, що відбувається? Коли з рук, що обіймають сім’ю востаннє, зникає плоть, а рідні обличчя скаляться божевільними посмішками і розкривають роти в безмовному крику, не можна залишатися спокійним і розважливим. Переслідувачі не хотіли нашої крові – їм була потрібна допомога! Вони відчували у мені відьму… і йшли до мене! Але тому, хто опинився на межі, нічим не можна допомогти. У загиблих людей залишався шлях до Смерті, і Страж подарував їм його. Подарував те, про що сам мріяв сотні років.

Кістки, кістки, всюди кістки і пил… Крихітні черепи немовлят, довгі ребра якихось тварин, каміння, розкришене в агонії… Я відчула, як у мені піднімається хвиля люті. Про небезпеку використання магії в Крайніх горах знали всі – хоча б тому, що стихія загрожувала насамперед самому чаклуну. Невже він спочиває десь серед тих, кого прирік на настільки жахливу долю? Чи його намагалися вбити?

Ні! Тільки божевільні підуть проти нічного, нехай навіть цілим поселенням.

Е… Що?.. Хто сказав, що використовував магію саме вампір?!

З іншого боку, десь тут те селище, де поклоняються божеству із зовнішністю нічного… Впевнена, це не випадковість! Дайлен, Сім’я, Маргет… при чому тут Маргет? Він звичайний злочинець. Вбивця з манією величі, який узяв відоме на весь світ ім’я і якого шукають навіть нічні. Так, шукають – якщо вірити підслуханим уривкам розмов Дайлена і Лана. До речі, поганенько розшукують, імператорська поліція працює спритніше…

Ось воно!

– Ти щось сказала? – співчутливий тон Гента повернув мене до тями.

Еге ж, йому було чого хвилюватися. Стоїть дружина стовпом, очима виблискує і бурмоче щось під ніс – який чоловік не занепокоїться? З’ясувалося, що гартонський, тому що він продовжив:

– Ми дуже голосно розмовляли, тому не почули. Що в тебе?

Здалося, чи Страж дійсно поглянув на мене співчутливо? Ні, всі вони безсовісні, що живі, що мерт… тобто не зовсім живі!

– …неймовірна швидкість! – захоплювався Лан. – Замах – і наче косою пройшовся! А яка безжалісність! Добре, що Стражі не брали участь у моїй війні, а то… Лялечко, в чому річ?

Довелося зціпити зуби, щоб стримати себе і докладно не описати, що саме мене не влаштовує в такому погляді на недавні події.

– По-перше, в тій долині напевно був храм послушників. – Три пари очей втупилися в мене з більшою увагою, ніж раніше. – По-друге, Маргета шукають настільки непереконливо, що аж страшно. Гадаю, спочатку він був на побігеньках у Дайлена, – підбадьорена схвальною реакцією публіки, я викладала здогади, – і допомагав зміцнювати авторитет Мелосу, поки не перейшов межу з вбивствами дітей. Що заважає зловити злочинця, Лане? Чому він тікає раз у раз?! По-третє, скільки б гномів вожак Сім’ї не запхав у вогняну чашу, він не отримає ні смертей, ні душ, адже ви самі бачили, що сталося тут. Не віриться, що нічний досі не проводив експерименти з лавою і магією. І Валія не вписується сюди… Тут щось інше! У мене з голови не йдуть Рятівники! А, ще одне, – взагалі це не мало значення, але мені хотілося, щоб вони знали. – Ти говорив про безжалісність, Лане? Ти помилився! Страж був милосердним.

– До нас? – ущипливо сказав гартонець.

– До тих, хто потребував допомоги, – і ці слова вимовила не я! – Занадто швидко вчишся, відьмо… – От чого я не очікувала почути від біловолосого вампіра. – Вважай це компліментом, але я вірю твоїм словам про зв’язок Маргета з Дайленом. Не дивуйся, чуття рідко підводить таких, як ти.

Ех, аби ж усе виявилося правдою! Однак якщо таке авторитетне джерело погоджується…