Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Я не мала сили зійти з ліжка, а моя господиня — тим більше. Молодий господар був такий знесилений, що я думала — він помирає; ми не могли відчинити дверей у каюті чи як-небудь дізнатись, що саме спричинило таку метушню; вже два дні ми не розмовляли з екіпажем, після того як вони сказали нам, що у них на кораблі немає нічого з їжі; пізніше вони сказали нам, що вважали нас за померлих.

У такому жахливому стані були ми, коли небо послало вас урятувати наше життя. А якими ви знайшли нас, сер, це ви знаєте так само добре, як і я, і навіть краще.

Таке було її власне оповідання: такого точного опису голодного конання мені ніколи не доводилось чути. Я дуже схильний вірити, що вона казала правду, бо юнак теж багато розповідав мені про це, хоч, мушу визнати, не так точно й зворушливо, як служниця, — можливо тому, що мати підгодовувала його ціною свого власного життя. Бідній служниці, хоч вона й була дужча, ніж її вже літня й слаба господиня, важче було боротися з голодом. Бідолашна дівчина, кажу я, можливо, відчула крайність раніше, ніж її господиня, що змогла приберегти в себе останній шматок, не поділившись ним із служницею. Безперечно, якби їм з волі Провидіння не зустрівся наш корабель або якийсь інший, вони через кілька днів усі померли б. Урятуватись від голодної смерті вони могли, хіба що поїдаючи одне одного, але й це в тих умовах допомогло б їм лише на короткий час, бо вони були за п’ятсот миль від берега і могли дістати допомогу лише чудом, як воно й трапилось. Але це між іншим. Вертаюсь до того, як я влаштував справи з поселенцями.

Передусім мушу зауважити, що з багатьох причин я не вважав за потрібне говорити їм про ту шлюпку, яку я привіз з собою розібраною і гадав було залишити їм. Прибувши туди, я знайшов — принаймні спочатку — такі ознаки незгоди серед них, що, коли б я забрав шлюпку з корабля, вони при першій же сварці розділилися б, і одна частина поїхала б, а друга зосталась. А може, вони стали б піратами, і мій острів перетворився б на розбійницьке кубло, замість бути колонією скромних та побожних людей, як я хотів. З тих самих причин я не залишив їм і двох мідних гармат, так само як і двох шканцевих гармат, взятих моїм племінником про всяк випадок; на мою думку, у них було досить зброї, щоб оборонити себе від кожного, хто захотів би напасти на них. Я не хотів заохочувати їх до нападної війни і озброювати їх для того, щоб вони самі вдирались до чужих володінь та нападали на інших. Отже, шлюпку та гармати я зберіг для них, але вони мали послужити їм іншим способом, як я розкажу про це в своєму місці.

Тепер я впорався з островом і, покинувши всіх у доброму здоров’ї та в найкращому стані, п’ятого травня знову сів на свій корабель, пробувши у них двадцять п’ять днів. Усі поселенці вирішили зостатись на острові, поки я не вернусь і не відвезу їх назад, а я пообіцяв прислати їм допомогу з Бразилії, якщо буде змога й нагода. Зокрема, я пообіцяв прислати їм кілька голів худоби — овець, кіз та корів, — бо двох корів з телятами, взятих з Англії, ми, пливучи морем, були примушені забити через нестачу сіна.

Другого дня, давши на прощання салют із п’ятьох гармат, ми розгорнули паруси, а за двадцять два дні підійшли до затоки Всіх Святих у Бразилії, не зустрівши в дорозі нічого вартого уваги; хіба що в третій день після відплиття, коли море стихло, а течія з силою прямувала на східно-північний схід до якоїсь бухти чи затоки, нас трохи віднесло від нашого курсу. Раз чи два наш матрос крикнув: «Земля на заході!», проте, чи це був континент, а чи острови, — ми не могли сказати.

Третього дня надвечір, при штилі, ми побачили, що море коло берега вкрите чимсь чорним, але ми не могли розглядіти, чим саме. Аж згодом наш перший помічник капітана, злізши на ванти, подивився в підзорну трубу і крикнув, що це військо. Я не міг зрозуміти, що він хоче сказати цим словом «військо», і в запалі назвав його дурнем чи чимось подібним до цього.

— Ні, сер, — сказав він, — не гнівайтесь, бо це справді військо і флот одночасно; мені здається, що там тисяча човнів, і ви можете побачити, що вони гребуть прямо до нас. Вони йдуть швидко, і в них повно люду.

Я трохи збентежився, так само як і мій племінник-капітан, бо він чув на острові такі жахливі оповідання про дикунів, що, сам ніколи не бувавши тут, не знав, що й подумати, і двічі або тричі сказав, що всіх нас з’їдять. Мушу признатись, що, зважаючи на штиль та швидку течію, яка зносила нас до берега, я й сам сподівався не кращого. Проте я порадив йому не лякатись, а стати на якір, як тільки виявиться, що нам доведеться прийняти бій з дикунами.

Погода стояла тиха, і вони швидко наближались до нас. Я наказав кинути якір і згорнути паруси. Про дикунів я сказав, що боятися від них можна лише підпалу; тому наші люди мусять спустити баркаси і прив’язати один із них до носу, а другий до корми; гребці мають сісти в них і чекати, що буде далі. Зробив я це для того, щоб люди в баркасах могли шкотами та відрами погасити вогонь, якби дикуни спробували підпалити корабель.

Так приготувавшись, ми чекали ворога, і за короткий час він підійшов до нас. Ніколи, мабуть, християнам не доводилось бачити такого огидного видовища. Мій помічник капітана помилився в своїх розрахунках щодо кількості дикунів, налічивши тисячу човнів. Коли вони підійшли, ми могли налічити не більш за сто двадцять шість, в них було по шістнадцять-сімнадцять чоловік, у деяких навіть більше, а в деяких і менше — по шість-сім.

Підійшовши ближче, вони, видно, були здивовані і вражені тим, що вони побачили і чого, напевне, ніколи раніше не бачили. Спочатку, як ми дізнались пізніше, вони не знали, що