Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Я розказав уже, до якої крайності дійшла бідна жінка, коли її господиня вмирала з голоду і вмерла на борту того нещасного корабля, який ми зустріли в морі; як весь екіпаж корабля був доведений до останньої крайності; як благородна дама, її син та їх служниця спочатку були суворо обмежені щодо харчів і нарешті почали голодувати та дійшли до останнього ступеня голоду.

Якось розмовляючи з нею про те, що вона перетерпіла, я спитав її, чи не може вона сказати, що вона почувала голодуючи і яке враження лишилось у неї від цього. Вона відповіла, що, мабуть, зможе, і розказала свою історію дослівно так:

— Спочатку, сер, — сказала вона, — нас харчували дуже погано, і ми дуже терпіли від голоду, а далі ми залишились без ніякої їжі, за винятком цукру, невеликої кількості вина та води. Першого дня після того, як я зовсім не дістала їжі, я почула себе надвечір голодною, і мене почало нудити, а вночі дуже захотілось позіхати й спати; я лягла спати на кушетці у великій каюті і, проспавши години три, прокинулась трохи зміцнілою, бо лягаючи випила склянку вина. Пролежавши без сну теж години три, — а було це близько п’ятої години ранку, — я почула себе голодною і мене почало нудити: я знову лягла, але зовсім не могла заснути, бо була квола й хвора. І так тривало весь другий день, з чудним чергуванням: спершу голод, потім знову нудота з блюванням. Другої ночі я мусила знову лягти не ївши, а тільки ковтнувши прісної води; я заснула, і мені приснилось, ніби я в Барбадосі і ніби базар завалений провізією; я купила дещо для своєї господині, прийшла і дуже ситно пообідала.

Я думала, що мій шлунок став після цього повним, як це тільки буває після доброго обіду; проте, прокинувшись, я занепала духом, бо відчула, що пропадаю з голоду; я випила останню склянку вина, вкинувши туди цукру, щоб надати йому трохи поживності; але шлункові не було чого перетравляти, і я помітила, що єдиним наслідком вина були неприємні пари, що піднялися з шлунка і вдарили мені в голову; я деякий час лежала, як вони мені казали, тупа й нечула, ніби п’яна.

Третього дня вранці, після цілої ночі чудних, безладних і непослідовних снів, я прокинулась хижою й шаленою від голоду. Я питала себе, чи повернулась моя свідомість; питала так, як мати питає про свою малу дитину, чи в безпеці її життя.

Це тривало години три, і за цей час я двічі скаженіла, як божевільна з Бедлама; так розповідав мені мій молодий господар, і це він може ствердити вам і тепер.

Під час одного з цих нападів шаленства або божевілля, чи то від руху корабля, чи то посковзнувшись, я впала і вдарилась об ріжок ліжка, де лежала моя господиня. Від удару в мене потекла з носа кров. Кают-юнга приніс мені маленьку миску; я сіла, і моя кров довго текла в неї. Поки кров текла з мене, я прийшла до пам’яті — сила жару чи пропасниці послабшала, так само як і гострі напади голоду.

Тоді мене занудило, але зблювати я не могла, бо в мене не було нічого в шлунку. Після того, як у мене якийсь час ішла кров, я зомліла, і всі подумали, що я мертва; але я незабаром опритомніла і тоді почула в шлунку страшенний біль, якого не можна описати, — не подібний до кольки, а гризучий, нестерпний біль за їжею. Проти ночі погіршало, і я відчула щось ніби пекуче бажання, прагнення їжі. Щось подібне, мабуть, відчуває вагітна жінка. Я ще раз ковтнула води з цукром, але мій шлунок не прийняв цукру й викинув усе назад; тоді я випила ковток води без цукру, і вона задержалась у мені. Я лягла на ліжко, дуже щиро помолившись, щоб Бог ласкаво забрав мене до себе. Заспокоївши свій розум надією на це, я трохи задрімала, а прокинувшись, подумала, що вже вмираю; я полегшилась через випари з порожнього шлунка; тоді я доручила свою душу Богові і справді хотіла, щоб хто-небудь кинув мене в море.

Весь цей час моя господиня лежала якраз коло мене і, як я думала, конала; але вона зносила свої муки куди терплячіше від мене. Вона дала свій останній шматок хліба моєму молодому господареві, для якого вона його залишила раніше; той не хотів його брати, але вона примусила його їсти; я певна, що це врятувало йому життя.

Над ранок я знову заснула, а як тільки прокинулась, почала дуже плакати; після цього в мене був другий напад жорстокого голоду; я ніби здичавіла і була в жахливому стані. Коли б моя господиня була мертва, то, хоч як щиро я її любила, я, напевне, з’їла б шматок її м’яса з такою приємністю і так безтурботно, як звичайне м’ясо тварини, призначеної на їжу; раз або два я збиралась було кусати свою власну руку.

Нарешті я побачила миску, де була кров, що витекла напередодні з мого носа. Я вхопила її і випила так хапливо й зажерливо, ніби боялась, щоб хтось не відняв її в мене.

Хоч думки про це відразу ж сповнили мене огидою, але напад голоду був переможений. Я ковтнула чистої води, заспокоїлась і підживилася ще на кілька годин. Це був четвертий день. І так я трималась до вечора, а там, протягом трьох годин, знову перетерпіла одне по одному всі ті почуття та напади, про які я згадувала, тобто нудоту, сон, жорстокий голод, біль у шлункові, потім голод, знову нудоту, божевілля, далі — сльози, потім знову голод, і так що чверть години. Я страшенно виснажилась і ввечері лягла, не маючи іншого заспокоєння, крім сподіванки померти над ранок.

Цілу ніч я не спала, але голод перетворився на хворобу; в мене були страшні кольки через те, що в кишках, замість їжі, було порожньо. В такому стані я лежала до ранку, коли почула крики та бідкання мого молодого господаря, який гукнув мені, що його мати померла. Я трохи підвелась, бо не мала сили встати, і побачила, що вона ще не вмерла, хоч, справді, ледве подавала ознаки життя.

У мене були такі корчі від порожнечі в шлунку, що я не можу їх описати;