Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Здригаюся, коли долоня чоловіка забирається під футболку. Електричні імпульси проходять крізь тіло, руйнуючи клітини легень. Інакше чому мені так складно дихати?

- Що ти робиш? - запитую схвильовано. - Мирон...

У мене в голові вакуум, жодної цілісної думки. Я просто пам'ятаю, що не хочу поспішати. Оцінюю кожен свій крок, щоб не зробити якусь дурницю.

Буде жахливо, якщо я раптом потягну Мирона в спальню, а потім усвідомлю, що так лікувалася від розбитого серця. Ні. Я хочу, щоб усі мої вчинки були продиктовані справжніми почуттями.

Не хочу зруйнувати те щось, що між нами зароджується.

- Розслабся, - хмикає, але хватку не послаблює. - Ти проштрафилася, між іншим.

- Я?! - обурююся, закидаючи голову. Ясно, що тема з фотографіями зникає, ніхто її розганяти не збирається. - Як же?

- Могла сказати, що малий сьогодні не з тобою. Я б щось придумав на вечір. А взагалі... Збирайся.

- Що? Куди?

- Поїдемо повечеряємо десь. Відмови не приймаються.

- Шварц...

- Я все розумію, Тай. Ти не хочеш поспішати, аналізуєш усе, інша нісенітниця. Розумію, правда, я сам багато в чому такий. Хочеш дрібними кроками? Гаразд. Але я їду вечеряти, ти - зі мною. Далі розберемося.

Набираю повітря, щоб щось сказати, але Мирон діє на випередження. Погладжує моє підборіддя, нахиляється, притискається губами до моїх.

Це не схоже на минулі наші поцілунки. Короткий, палкий. На кшталт посилу: "не сперечайся зі мною, Нємцова". Затикає мене найнезвичайнішим способом, і я піддаюся.

- Іди, збирайся, - відривається, підіймається на ноги. - Накази начальника не обговорюються. Я поки забронюю десь столик.

- Миш'як у каві, ах, яка прекрасна ідея була, - закочую очі, але не сперечаюся. - До речі, пане начальник, глянь звіт, я на вихідних доб'ю його.

- На вихідні в мене інші плани були.

- Як чудово. Отже, займешся своїми планами, а мені ніхто не заважатиме.

Шварц посилає попереджувальний погляд, я відповідаю широкою посмішкою. Те, що ми йдемо на побачення, не означає, що наші шпильки вичерпалися. Просто перейшли в більш м'який режим.

З нашого першого поцілунку минуло два тижні, з освідчення у почуттях - трохи менше. Мирон якось ненав'язливо влаштувався в моєму житті. Відчув тріщину, просочився. І навряд чи тепер збирається йти.

Поводиться впевнено, немов не сумнівається, що в нас усе вийде. Усім виглядом дає зрозуміти, що тепер його так легко не позбутися. Але при цьому не намагається напирати.

Чує, чого саме я хочу. Коли я починаю заганятися - відступає. Дозволяє мені відбігти на безпечнішу відстань, щоб сум'яття не тиснуло з усіх боків.

Шварц не ганяється за мною, тоді мені й бігти не потрібно. Він не намагається бити по моїй зоні комфорту. Я відчуваю, що не буде нового нападу, і нема чого постійно оборонятися.

У нас стільки попереду складнощів і каменів спотикання. Найбільше хвилює питання Руслана. Тому що син для мене все, а Шварц не фанат дітей. Але впевнена - це вирішиться пізніше.

Зараз у нас крихка рівновага, яка дарує тепло. І я не хочу її руйнувати.

Я знаходжу в шафі сукню молочного кольору, з відкритою спиною. Довго кручуся, намагаючись переконатися, що вона сидить добре. Я купувала її до вагітності, коли мій живіт був ідеально плоским.

Не те щоб я катастрофічно погладшала, майже все набране зникло. Але... Моє минуле перше побачення було шість із половиною років тому. Я вже й забула, як на ньому все відбувається. І нехай ми зі Шварцом проводили час разом і спілкувалися...

Побачення-то тільки зараз.

Дихай, Тасю, дихай.

Я надмірно реагую, але... Навряд чи ця особливість колись зникне. Просто хочу, щоб усе пройшло ідеально і не закінчилося провалом.

- Шварц! - я скрикую, коли чоловік заходить у спальню. - Тебе не вчили стукати?

- Двері були відчинені. Я вирішив, що це запрошення.

- Я... Вони... Ні! Аж ніяк!

Мирон посміюється, а я кидаю в нього першим, що потрапило під руки. Чоловік легко перехоплює подушку, насувається на мене. І мені більше не смішно. У грудях розбухає величезна вогняна куля.

Цей погляд Шварца я знаю.

Зараз мене будуть цілувати.

Довго і наполегливо, поки я не перестану хвилюватися.

Чи варто говорити, що я зовсім не проти?