Читати книгу - "Війна Калібана"

Майстерня лишалася останнім місцем на борту, яке б (за виключенням інженерного) спало на думку Крісьєн при виборі ігрового майданчику для маленької дівчинки, але ось будь ласка: руки і ноги молотять у повітрі. Її чорні, до плеч коси віють навколо неї, услід за легкими похитуванням її тіла. Її обличчя світилося від задоволення. Боббі і Амос стояли у різних кутах майстерні. Як Крісьєн помітила, Боббі ухопила дівчисько в повітрі і штовхнула до Амоса. Скоро, подумала жінка, дівчинка почне втрачати молочні зуби. Вона міркувала, чи багато з цих подій лишиться у пам’яті Мей коли вона стане дорослою.

- Людоньки, чи ви подуріли? – запитала Авасарала, хапаючи дівчину, - це ж не майданчик.

- Привіт, - відказав Амос, - ми тут не надовго. Капітану і доку тре’ хвилинка, тож я прихопив малечу до нас. Провів їй екскурсію.

- Коли вас відправили погратися в м’яча з дитиною, вони не мали на увазі що вона буде йо… що вона буде м’ячем, - відказала Крісьєн, рухаючись до нього, - дай мені сюди дитину. Ніхто з вас, людоньки, і гадки не має як дати раду маленькій дівчинці. Навіть дивно що ви дожили до дорослого віку.

- Та наче не помилились, - приязно відповів кремезний механік, відпускаючи дитину.

- Ходи до своєї нани, - мовила Крісьєн.

- Що за нана? - поцікавилась Мей.

- Я нана, - відказала літня жіночка, приймаючи дівчинку. Її тіло бажало підняти малу до плечей, відчути як її вага тисне на неї. При мікротяжінні почуття від тримання дитини були дивними. Приємними, але дивним. Мей пахла воском і ваніллю, - як скоро ми отримаємо хоч трохи прискорення? І почуваюся як йо.. як кулька, що літає довкола.

- Як тільки Алекс і Наомі закінчать обслуговувати комп’ютер рушія, ми заберемося звідси, - відказав Амос.

- Де мій татко? – запитала Мей.

- Добре, - відповіла старенька, - там треба дотримуватись розкладу а я вам, люди, плачу не за уроки літання. Твій татусь розмовляє з капітаном, Мей-Мей.

- Де? – вимогливо запитала та, - де він? Я хочу мого та!

- Я відведу тебе до нього, мала, - мовив Амос, протягуючи масивну руку. Потім переніс увагу на Авасаралу, - її вистачає на п’ять хвилин, потім знову «Де татко?».

- Йой. Вони варті одне одного.

- Певно, - погодився здоровань. Він притягнув дитину до свого центра мас і штовхнувся в бік камбузу. Поручні йому були непотрібні. Крісьєн дивилася як він вилітає, потім повернулася до Боббі.

Марсіянка висіла в повітрі, її волосся м’яко розкидане довкола неї. На пам’яті Крісьєн, її обличчя і тіло ніколи не було таким розслабленим. Все це мало змусити її здаватися упокоєною, натомість єдине про що могла думати стара, то це те що дівчина нагадує потопельницю.

- Привіт, - звернулася до неї Дрейпер, - щось чули від технарів з Землі?

- Чула, - відказала Авасарала, - був ще один енергетичний пік. Більший за останні. Пракс був правий, всі вони об’єднані в мережу, і що гірше - не страждають від часової затримки. Венера відреагувала до того, як інформація про бій могла дійти до неї.

- Еге. Це не добре, вірно?

- Це дивно як цицьки на єпископі, але хто зна чи воно взагалі хоч щось означає? Вони говорять про обятжену спіном мережу, - що б це, до біса, не означало. Найкраща теорія яка в нас є говорить що це типу маленького адреналінового викиду для протомолекули. Якась її частина замішана у насилля а решта тривожиться, допоки небезпека не мине.

- Ну тоді воно чогось боїться. Приємно знати, що десь воно має слабке місце.

Вони секунду помовчали. Десь в глибині корабля щось металічно бамкнуло і Мей заверещала.

Боббі напружилась, а Авасарала ні. Було цікаво спостерігати як людина, яка не бувала біля дітей, реагує на дівчинку. Вона не бачить різниці між задоволенням і тривогою. Крісьєн зрозуміла що на цьому кораблі лиш вона і Пракс були експертами з дитячих криків.

- Я тебе шукала, - почала розмову Крісьєн.

- Я тут, - Дрейпер відповіла знизавши плечима.

- Це проблема?

- Я втратила щось напрям розмови. В чому проблема?

- В тому що ти тут?

Сержант відвела погляд, обличчя її завмерло. Це те на що Авасарала і очікувала.

- Ти відправлялася вниз на смерть, лиш всесвіт наїбав тебе знову. Ти виграла. Ти жива. Жодну з проблем не вирішено.

- Певні вирішено, - відказала Боббі, - просто не всі. І ви як мінімум перемогли у вашій грі.

Єдиного смішку літньої жіночки вистачило, аби дещо її закрутити. Вона простягнула руки до стіни і загальмувала рух.

- Я граю в таку гру, в якій перемогти ніколи не можливо. Ти просто не програєш. Еррінрайт? Він програв. Сорен. Нґуєн. Я викинула їх з дошки а сама лишилась, але тепер? Еррінрайт йде у відставку з серйозними збитками а я маю робити його роботу.

- Ви цього хотіли?

- Не важливо, хотіла чи ні. Мені її запропонували, бо якби пустоголовий не зробив пропозицію, люди почали б вважати що він мене образив. А якби я її не прийняла, то люди б вважали що я не достатньо голодна аби більше не боятися. Я відповідатиму безпосередньо перед генеральним секретарем. І матиму більше влади і більше відповідальності. Більше друзів і більше ворогів. Це ціна гри.

- Схоже що там має бути альтернатива.

- Вона є. Я можу піти у відставку.

- То чому ні?

- Ой, я б пішла, - відповіла Крісьєн, - в тий день, як мі син повернеться. А ти? Ти хочеш скінчити?

- Ви маєте на увазі, чи планую я все ще себе вбити?

- Ага, так.

Настала пауза. Це було добре. Це значило що Боббі справді розмірковує над її запитанням.

- Ні, - нарешті відповіла сержант, - не думаю. Полягти в бою це одне. Цим я можу пишатися. Але скінчити заради закінчення? Цього я не хочу.

- А ти опинилася в цікавій позиції, - відказала Авасарала, - ти міркуєш над тим як з цим бути.

- І чия це роль? Роніна58?

- Зрадника свого уряду і героя-патріота. Смертника, який не помер. Марсіянка, чия найкраща і єдина подруга керує урядом Землі.

- Ви не єдина моя подруга.

- Маячня. Алекс з Амосом не рахуються.