Читати книгу - "Вовк-тотем"

На другий день команда мисливців, розтягнувшись ланцюгом, ретельно обшукувала яр за яром у східних горах, однак за цілий день так нікого й не знайшла. На третій день мисливці далі заглибилися в гори. Вони їхали всю першу половину дня й нарешті стомились і люди, і коні. Раптом Бао Шуньґуй, Бат і Ян Ке почули постріл зовсім неподалік. Усі троє подивились у тому напрямку, звідки долетів звук, і раптом побачили на східному гірському гребні двох вовків: вони щойно вистрибнули туди, коли побачили, що й по цей бік кряжу гребня є люди, коні й собаки, тож чкурнули ще вище в гору, де стриміло саме каміння. Бат, розглядаючи їх у бінокль, сказав:

— Зграя давно вже втекла, а це — два старих вовки, які за нею не встигають.

Бао Шуньґуй з ентузіазмом заявив:

— А яка нам різниця — старі вони чи молоді? Якщо ми знімемо шкури цих двох вовків — це буде перемогою.

— Як ти не бачиш, — бурчав Бат, наздоганяючи вовків, — у них же хутро на задній частині тулуба ще як слід не злиняло, бідолахи!

Усі мисливці й собаки кинулися навздогін до вершини з обох боків гребеня. З двох старих вовків один був великий, один малий. Великий не міг розігнути ліву передню лапу, було схоже, що в якійсь із битв до цього собака прокусив йому сухожилок. Менший звір був схожий на стару вовчицю, причому таку стару, що аж шерсть у неї стала сіро-білою. Бар, Ерлан та інші мисливські собаки, побачивши, що перед ними не просто старі вовки, а ще й інваліди, не тільки не додали в швидкості, але й, навпаки, засумнівалися, чи переслідувати їх далі. Тільки один ще молодий мисливський собака, вважаючи, що він має гарну нагоду, забувши про все, рвонув уперед.

Вовки добігли до ділянки, де скелі були сильно поточені вітром, рельєф там був дуже складний — скрізь стриміло величезне каміння, між яким нагромаджувалися химерні купи менших камінців, тож кожний крок вовків супроводжувався шурхотом тих камінців, що котились униз. Коням там було важко проїхати, тож мисливці спішилися й, прихопивши рушниці та аркани, почали заходити з трьох боків. Досвідчені в битвах Бар і Ерлан ішли дрібними кроками, але при цьому сильно гарчали, але той молодий і невихований собака, який думав тільки про вислугу перед господарем, з усією швидкістю кинувся вперед і не повертався, як його не кликали. Раптом старий вовк, який щойно застрибнув на великий квадратний камінь, розвернувся на задніх лапах на 180° і збив молодого собаку, який цієї миті саме підстрибнув у повітря й збирався приземлитися також на квадратному камені. Почулося тільки жалібне скавучання, й собака впав між двома брилами каміння, де його затисло. Хоча він не зазнав при цьому значних ушкоджень, однак люди зараз не могли прийти йому на допомогу й витягнути його, тож довелося слухати його жалісливий гавкіт. Решта мисливських собак так розхвилювалися, що в них шерсть стала сторчма, а вовчиця встигла тим часом гулькнути в найближчу кам’яну печеру.

Старий вовк досягнув невеличкої тераси площею лише зо два кухонних столика, на самій верхівці гори. З трьох боків цієї тераси — на півночі, сході й півдні — було урвище, й тільки одним боком вона трималася на доволі стрімкому гірському схилі. Вовк повернувся спиною до урвища й приготувався самотужки охороняти той єдиний бік, з якого до нього можна було підступитися. У його старих і потьмянілих очах поблискував нещадний і лютий вогонь, від якого в людини перехоплювало подих. Він вдихнув повітря, готуючись битися на смерть. Собаки оточили його півколом і почали скажено гавкати та гарчати, але наближатися до нього не наважувалися, оскільки боялися втратити рівновагу й упасти в прірву. Люди також звузили своє кільце оточення. Побачивши таку вдалу «бойову ситуацію», Бао Шуньґуй неймовірно зрадів і вигукнув:

— Ніхто не рухається! Всі дивіться на мене! — він зняв багнет, зарядив патрон і приготувався стріляти знизу й з близької відстані.

Але тільки-но Бао Шуньґуй підійшов до собак, старий вовк раптом зробив стрибок убік, де в місці з'єднання платформи й гори зібралася купка дрібного каміння. Він гепнувся з розльоту на цю купу, тримаючи високо голову, і глибоко вгруз своїми чотирма лапами в дрібне каміння, яке від удару посипалося вниз, а разом з ним з'їхав туди й вовк, мов по дитячій гірці. Обвал вивільнив інші, великі й малі, камінці, які один по одному почали падати зверху на вовка й здійняли страшенну куряву, що його й поховала.

Люди поспішно, але обережно наблизились до краю урвища й нахилилися, щоб подивитись униз, однак коли курява вляглася, вовка все одно не було видно.

— Що таке? — спитав Бао Шуньґуй. — Вовка забило камінням, придавило чи він утік?

— Не важливо, утік він чи лишився живий, — похмуро сказав Бат, — але його шкура тобі не дістанеться.

Бао Шуньґуй заціпенів на довгий час і нічого на це не відповів.

Ян Ке теж стояв мовчки, опустивши голову. Він згадав фільм «5 воїнів з гори Вовчого ікла»,[116] який дивився ще в середній школі.

Раптом почувся гавкіт мисливських собак, які тим часом утримували в облозі кам'яну печеру. Бао Шуньґуй, мов раптом прокинувшись, сказав:

— Є ж іще один! Ходімо швидше! Сьогодні ми будь-що повинні впіймати вовка.

Саацерен і Санж спочатку пішли до собаки, затиснутого між камінням, вони взяли його кожен за одну лапу й витягли нагору. Хутро на згинах його лап було зірване й виднілася шкіра та виступала кров. Інший собака з цієї ж родини поспішив допомогти йому зализувати рани.