Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Вона наче не бачить мене. — Гожо кивнув на карооку красуню.

— Зачекай, нехай відійде від ліків.

Поклав Гальванеску поперед сідла, бо в сідлі він не тримався. — Я поїду далі.

— Не заблукаєте в темряві?

— Тут зручна стежина, не хвилюйся.

— Дякую, Іване Карповичу. Ви нам дуже допомогли.

— Тепер допомагай своїм людям, Гожо. І родинам загиблих.

— Я все зроблю.

Ми обійнялися, і я поїхав. Тримав на мотузці коня з Гальванеску. Доктор спочатку просто висів, а під ранок почав стогнати. Коли ми зупинилися на відпочинок, його очі вже не були зовсім каламутні, але де він і що з ним, Гальванеску не розумів. По обіді я прокинувся від стогонів. Мабуть, йому було погано. Розбудив, дав поїсти. Він їв і здивовано дивився на мене. Я допоміг йому сісти на коня, і ми поїхали далі. Трохи поплутали, але я знайшов місце, де нас чекали гайдуки. Дуже перелякалися: їхній пан зблід, стогнав і не міг говорити.

Гальванеску остаточно опритомнів лише за кілька днів, коли ми жили на хуторі в одного з гайдуків. Доктор не пам’ятав, що відбувалося з ним у братів Ракоці. Я повідомив, що довелося спалити замок і все зруйнувати.

— І що, зовсім нічого не залишилося? Записів, спеціалістів? — скривився Гальванеску.

— Ну, я міг би залишити вас там, тоді б усе було ціле.

— Ні-ні! Я й так ледь живий! Усе тіло болить! Що там зі мною робили?

— Вас примушували надмірно працювати.

— От цікаво, як їм вдавалося? — У доктора запалали очі. Здається, жодних висновків він не зробив.

— Я не знаю. Мені треба було врятувати вас, і я врятував. Тепер ваша черга виконати свою обіцянку. Мені потрібні документи й гроші, щоб доїхати до Пловдива.

— Так, звісно, Іване Карповичу. А може, залишитеся тут? Мені потрібен такий компаньйон, як ви!

— Ні, не можу, докторе.

Гальванеску був розчарований, але слова дотримав. Завдяки його зв’язкам за тиждень я їхав до Пловдива з паспортом турецького вірнопідданого Бендер-бея. Чому саме таке прізвище? Гальванеску сказав, що його коханка жила в місті Бендери. Поділився зі мною приємними спогадами. Я турецьких прізвищ не знав, але Бендер-бей звучало цілком по-турецьки. Я не суперечив. Бендер-бей, так Бендер-бей. Сидячи у переповненому вагоні, щасливо думав, що потроху, зі страшенним спротивом обставин, але наближаюся до Моніки, як той Одіссей до свого рідного острова. Хотілося б вірити, що пригоди залишилися позаду. Та я згадував Одіссея і був готовий до всього.

отяг прибув до Пловдива пополудні. Я вийшов, погладив чорну бороду, поправив червоний турецький капелюх — феску. У дзеркалі виглядав турком. Воно б, звісно, міг вийти конфуз, якби справжній турок підійшов поговорити з одноплемінником. На щастя, турків не трапилося. А от болгарська військова поліція так і шустала потягом, заглядала в обличчя. У руках у поліцейських я бачив свою фотографію. На станціях вона теж висіла. Шукали мене, досі шукали, обіцяли велику нагороду, треба було стерегтися. Прибувши до Пловдива, я збирався швиденько піти геть від вокзалу, винайняти десь житло, роздивитися, а потім уже шукати, хто б переправив мене через гори.

Ще з вокзалу не відійшов, як почув спів. Не просто спів — Анютин! Із патефона. Якісь, мабуть, італійські пісеньки. Слів я не розумів, але голос упізнав одразу. Це видалося досить дивним, і я пройшовся пероном. Побачив Бориса. Борис стояв у строгому костюмі й роздивлявся навкруги. Наче чекав когось. Здається, мене, але навіщо?

Що Борис не сам приїхав, а прислав його пан Крік, у мене сумнівів не виникало. Але до самого Кріка були питання. Обіцяв доправити в Пловдив, натомість мене ледь не втопили, а потім його людина ще й здала мене болгарській контррозвідці. От як це розуміти? Зайшов до вокзалу. Подивився, сам Борис чи з бійцями. Наче сам. Постояв на пероні, поки з потяга не вийшли останні пасажири, потім зайшов до вокзалу, у невеличку кімнату, вимкнув патефон. У кімнаті, крім нього, нікого не було, але за стіною сиділи поліцейські, тому зайти я не наважився. Почекав іще. Борис вийшов, подивився на годинник і пішов із вокзалу. Я рушив услід. Обережно, сам озирався — і помітив, що за Борисом слідкують. Чоловік у потертому піджаку. Працював добре, не світився, відстань тримав. Я прилаштувався за ним. Борис зайшов у якусь харчевню, звідкіля добре пахло, і замовив обід. Чоловік залишився на вулиці. Мабуть, грошей на обід не мав. Згадав я, як працював у Києві й теж частенько доводив клієнтів до ресторану, а сам залишався чекати на вулиці. Зима, ти голодний, холодний, тупцюєш на місці й бачиш у вікно, як твій клієнт, зазвичай бунтівник, наминає всіляку смакоту, попиває вино й нікуди не поспішає. Хоч вовком вий! Аж перехрестився, що не треба більше було служити. Потім подумав, що турецькому вірнопідданому краще не хреститися, вони ж магометани.

Чоловік, між тим, сів на кам’яну брилу й закурив. Тут уже була весна й на камені, нагрітому сонцем,