Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

не відволікає, не болить. Я проводив експерименти. Після скасування ліків майже у всіх трудових одиниць починається депресія, десь половина робить спроби самогубства. Якщо ви припините давати їм ліки, ви вб’єте їх! Це злочин проти економіки! Зараз тут працює тисяча сімдесят дві трудові одиниці! Невже у вас підніметься рука все зруйнувати?

— Хто вигадав ліки?

— Для чого це вам?

— Хто вигадав ліки?

— Я. Я займався цим проектом дванадцять років. Я був близький до його здійснення ще в Юзівці, де місцеві фабриканти потребували дисциплінованої продуктивної робочої сили. Але там мені не дали довести проект до успішного завершення. І через що? Через сміхотворну причину — мою національність! Хіба можна дивитися на національність у питаннях економіки? Це дурниці! Тільки руські варвари могли наплювати на потенційні прибутки заради якихось середньовічних поглядів на своїх та чужих! Вони хотіли мене арештувати. Добре, що мене попередили і я втік. Мав знайомого контрабандиста з Люстдорфа, той допоміг перейти кордон. Далі я приїхав до Відня, намагався продовжити справу там, але мене звинуватили в порушенні законів! Знову-таки, маячня, бо економічна ефективність мусить бути вищою за закони! Прибуток виправдовує будь-що, тим більше сотні відсотків прибутку, а саме його дає мій підхід! Мені довелося тікати від поліції та суду, я хотів сховатися тут, у горах Трансільванії, і випадково познайомився з братами Ракоці, які мали проблеми з селянами-втікачами. Я запропонував братам альтернативу! Вони змогли виділити мені гроші, я доробив ліки, і ми запустили цей чудовий проект, який ви не маєте права зруйнувати! Просто не маєте!

— Хто ще знає рецепт ліків?

— Ну звісно ж, ніхто! Це мій винахід, мій! Якщо хочете користуватися, мусите заплатити! І зацікавлені вже є! Кілька промисловців із Пруссії приїздили до замку, щоб на власні очі побачити дієвість мого методу. Вона їх вразила! Промисловці мають зв’язки в Берліні та Відні, зможуть на законодавчому рівні домогтися дозволу для використання мого винаходу. Ба більше! Я знаю про зацікавленість урядів наших країн! У нас у тилу сотні тисяч полонених, які вимагають харчування та охорони, коли бракує грошей для фронту! Ми маємо змусити працювати ворогів на нашу перемогу! Це справа державної важливості! Краще вам не втручатися й не заважати! Так, вам вдалося перебити братів Ракоці та їхніх людей. Але вже завтра тут будуть поліція й війська. Зараз вам краще просто втекти, інакше вас арештують і кинуть за ґрати. До того ж ви з Росії, вас звинуватять у шпигунстві і розстріляють!

— Іване Карповичу, можна я його вб’ю? — спитав Гожо.

— Іване Карповичу? — здивовано спитав німець. — Той самий? Стривайте, я згадаю прізвище. Таке дивне, не російське...

Він замислився.

— А, Підіпригора! Це ви?

— Звідки ви про мене чули? — Я вже заморився дивуватися власній славі.

— Ну, я ж жив у Росії, там про вас чули геть усі. Як ви тут опинилися? Вас надіслав уряд? Ви точно російський шпигун! Усе, більше я не скажу вам жодного слова!

— Навіщо мені ваші слова? Я візьму готові ліки, ваші записи, обладнання, і наші вчені мужі про все дізнаються.

— Ні, не дізнаються! Записи неповні й зашифровані! Головна інформація ось тут, у моїй голові! — Він постукав пальцем себе по черепу. — А я ніколи не зраджу Батьківщину!

— Вам не знадобиться. — Я визирнув у вікно. Надворі вже зібралося дуже багато рабів. Вони сідали на землю й чекали. Серед них я побачив і Гальванеску.

— Гожо, піди накажи розпочати годування, — наказав я. Циган вийшов, німець посміхнувся, подивився на мене переможно.

— Іване Карповичу, ви, бачу, оцінили вигідність моєї пропозиції? Тут, у сейфі, є гроші. Вони будуть ваші, якщо допоможете обробити циган. Ми відправимо їх на роботи. Механізм має працювати. Так?

Він нахилився до мене. Посміхався. Я вдарив його в щелепу, він упав. Зв’язав руки й ноги, щоб не зміг утекти. Потім вийшов до Гожо. Той перелякано дивився на величезний натовп рабів, яким роздавали миски з їжею. Раби їли старанно та мовчки і не дивилися навколо.

— Завтра тут будуть війська, — сказав я.

— І що робити?

— Зараз треба повести звідси цих бідолах. Поступово дія ліків має слабшати, вони будуть повертатися до життя. Німець каже, що без ліків людям буде погано. Може, бреше, а може, і ні. Все одно їх тут не можна залишати. Нехай їдять, а потім веди їх звідси геть. Бо якщо їх знайдуть війська, вони або знищать їх, або арештують.

— Треба поховати загиблих. У нас троє вбитих, з-поміж них і Лексо.

— Шкода. Але часу на похорон немає. Нехай тіла візьмуть із собою, поховаєте в горах. Нам потрібно поспішати.

— А що буде із замком? — спитав Гожо.

— Знищимо.

— А з німцем?

— Візьміть його з собою. І нехай люди, які видужають, зроблять із ним те, що вважатимуть за потрібне.

— Добре, Іване Карповичу.

Коли раби поїли, Гожо наказав рухатися за ним. Його люди навантажили півсотні коней продуктами на перші дні, поки йтимуть горами. Я віддав Гожо більшу частину грошей, які були в замку. Сам заклав бомбу. Вибухівки було повно. Коли ми від’їхали, земля струснулася і стіни чорного каменю почали осідати в хмару пилу. Зв’язаний Ульбріх закричав і