Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Але звідки він знав, що йому слід їхати саме туди? Кожен апач, до якого він звернувся би з розпитуваннями про Декліл-То й Тсе-Шош, порадив би йому їхати в пуебло і там знайти двох людей похилого віку, які колись супроводжували нас у подорожі. Все плем’я знало ці назви, наші з Віннету пригоди в тих місцях, а також імена тих двох старих воїнів, які пройшли з нами через всі небезпеки тої мандрівки.

Але серед апачів були й ті, хто знав Сантера як смертельного ворога Віннету, вбивцю Інчу-Чуни і Ншо-Чі. Невже він наважиться вирушити в пуебло?

А чому б і ні? Він належить до тих людей, які завжди готові ризикувати власного шкурою задля жмені золота. Крім того, сам заповіт служив йому охоронною грамотою, бо на шкіряному конверті був майстерно вирізаний тотем Віннету. Мені слід було випередити Сантера й доїхати до пуебло раніше за нього, попередити воїнів і схопити вбивцю. Це було неважко, тим більше, що мій кінь був дуже бадьорий. Але найголовніше полягало в тому, що цей план врятував мене від потреби йти слідами втікача, повторювати весь його шлях і втрачати час на розгадування головоломок, які так часто трапляються під час погоні.

На жаль, уже наступного дня мій жеребець почав кульгати. Я довго не міг знайти причину, і тільки через два дні виявив, що він мав довгу і гостру скалку у правій передній нозі. Скалку я, звичайно, витягнув, але час було безповоротно втрачено.

Я ще не добрався до берегів Пекос, а їхав порослою рідкою травою прерією. І тут попереду з’явилися два вершники, які мчали мені назустріч. Це були індіанці. Побачивши, що я один, вони не стали ховатися і їхали просто на мене. Коли відстань між нами скоротилася, один з них підняв угору рушницю і голосно вигукнув моє ім’я.

Це був Ято-Ка, знайомий воїн із племені апачів. Другого я не знав. Ми привітали один одного зі звичайними в індіанців побажаннями доброго полювання і багатьох сонць життя. Потім я запитав:

— Мої брати не стали на стежку війни і не виїхали на полювання. Куди ж вони їдуть?

— На північ. У долину річки Метсур, щоб відвідати могилу нашого вождя Віннету, — відповів Ято-Ка. — Ми дізналися сумну новину кілька днів тому, і великий плач пронісся по наших горах і долинах.

— Чи відомо моїм братам, що я був поряд з Віннету в його останню мить?

— Так. Вбивча Рука розповість нам про останні дні життя славного вождя апачів і сам поведе наш загін, щоб помститися за його смерть.

— Про це ми поговоримо згодом. Але чому ви лише удвох зважилися на такий далекий і небезпечний шлях на північ?

— Ні, ми просто виїхали вперед, бо собаки-команчі знову відкопали сокиру війни і вийшли в похід проти нас. Решта воїнів із племені апачів їдуть слідом.

— Скільки воїнів йде за вами?

— П’ять разів по десять.

— Хто їх веде?

— Тілл-Лата.

— Я знаю його. Він зуміє провести загін у долину річки Метсур. Вам не зустрілися дорогою незнайомі вершники?

— Вчора нам зустрівся блідолиций.

— Один?

— Так.

— Він запитав нас про Тсе-Шош. Ми порадили йому поїхати в пуебло до старого Інта.

— Я шукаю цього чоловіка. Він — убивця Інчу-Чуни і Ншо-Чі.

— Уфф! Уфф! — одночасно простогнали обидва апачі. — Убивця?! Ми не знали, хто він, і тільки тому не схопили його!

— Нічого. Досить того, що ми знаємо, куди він вирушив. Зараз вам не можна їхати далі. Доведеться повернутися в пуебло і схопити убивцю. Потім я сам поведу вас у долину річки Метсур.

Я смикнув за вуздечку, і мій кінь рушив уперед.

— Так, ми повертаємося, — погодився зі мною Ято-Ка. — Ми повинні зловити вбивцю!

Кілька годин потому ми вже були на берегах Пекос, переправилися через неї вбрід і поїхали далі. Дорогою я розповідав апачам про зустріч у Наґґет-Ціль і про те, що трапилося зі мною у стійбищі кайова.

— Молодий вождь Піда теж переслідує вбивцю? — запитав Ято-Ка.

— Так.

— Сам?

— Він поїхав слідом за воїнами, яких раніше послав його батько. Мабуть, Піда вже наздогнав їх.

— Чи знаєш ти, скільки їх?

— Я бачив, як вони виїздили зі стійбища. Їх було десять чоловік, разом із Підою буде одинадцять.

— Так мало?

— Занадто багато, щоб зловити одного втікача.

— Уфф! Сини апачів виконають танець перемоги, коли впіймають Піду і його воїнів та прив’яжуть їх до стовпа тортур.

— Ні! — обірвав я його.

— Ні?! — здивувався апач. — Ти думаєш, їм вдасться втекти від нас? Вбивця Інчу-Чуни поїхав у пуебло, і вони поїдуть за ним, тож самі потраплять нам у руки.

— Я не сумніваюся, що вони підуть у пуебло за Сантером і схопити їх буде дуже легко. Я хочу сказати, що вони не загинуть біля стовпа тортур.

— Ні? Але ж вони наші вороги! Вони засудили тебе до смерті!

— Вони поставилися до мене з повагою, а Піда став моїм другом, попри те, що на раді теж подав свій голос за смертний вирок.

— Уфф! — вигукнув здивований Ято-Ка. — Вбивча Рука зовсім не змінився. Він — мужній воїн, але він шкодує своїх ворогів! Тілл-Лата може не погодитися з його рішенням.

— Думаю, що він погодиться.

— Його ім’я — Тілл-Лата, Кривава Рука, на його поясі висять скальпи ворогів, а тепер він став вождем. Він не може принизити свою гідність, проявляючи співчуття до