Читати книгу - "Віннету ІІІ"

година, наступна, багаття у стійбищах погасли, хоч одне все ще горіло біля входу до вігвама вождя. Стало холоднішати, мої охоронці підібгали коліна до животів і лягли на землю, намагаючись зігрітися. Але їм було незручно, тож вони простяглися на землі, повернувши голови до мене. Настав час діяти.

Повільно розтиснувши ліву долоню, я поворушив пальцями, відновлюючи кровообіг, а потім зробив різкий рух, остаточно розриваючи ремінь на лівій руці. Ліва рука вивільнилася. Я потягнув її до себе і намацав на землі ножа. Тоді простягнув ліву руку під ковдрою до правої і перерізав ремені на правій. У мене були розв’язані обидві руки! Я почувався майже вільним!

Тепер слід було взятися до ніг. Але як? Щоб дотягнутися руками до ніг, мені довелося би зігнутися, не привертаючи уваги охоронців, чиї голови майже торкалися моїх ніг. Я для проби ворухнувся кілька разів під ковдрою, щоб перевірити, наскільки глибоко вони сплять. Вони не рухалися і не звертали на мене уваги.

Я вирішив ризикнути і діяти блискавично. Відкинув ковдру і сів. Охоронці справді спали! Два швидких надрізи — і я був вільний. Потім два таких самих швидких удари по головах охоронців — і вони були знешкоджені. Я зв’язав їхні руки і ноги тими ж ременями, які хвилину тому стягували моє тіло, відрізав від ковдри два шматки, позапихав вартовим у роти кляпи і озирнувся в пошуках мого вірного жеребця. Кінь, як і минулої ночі, був поблизу.

Я встав і потягнувся. Це було справжнє блаженство — розім’яти бодай кількома рухами застигле тіло, розігнати кров по жилах! Коли я відчув, що сили повертаються до мене, то знову ліг на землю і поповз від вігвама до вігвама. У стійбищі було тихо, і я без перешкод дістався до оселі молодого вождя, але щойно простягнув руку до пологу над входом, як зліва від мене почувся легкий шурхіт. Я відсмикнув руку і прислухався. Шерех перейшов у звук кроків, хтось зупинився навпроти мене біля входу, не помічаючи моєї присутності.

— Темні Коси! — тихо прошепотів я.

Птах-Ha-Землі і Роздвоєне Залізо, сповісники племені кроу. Монтана, прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.

— Вбивча Рука! — відгукнулася вона.

Я підвівся.

— Чому ти не у вігвамі? — запитав я.

— Вігвам порожній. Я не хочу, щоб потім мене чи сестру звинуватили в тому, що ми допомогли тобі втекти. Моя сестра хвора, і за нею потрібен догляд, тому я взяла її до батькового вігвама.

Її жіноча хитрість вразила мене.

— Моя зброя там?

— Так. На тому ж місці, що й удень.

— А де лежать рушниці?

— Під ложем Піди. У Вбивчої Руки є кінь?

— Мій жеребець чекає мене біля дерева смерті. Ти була до мене дуже добра, і тепер я тобі завдячую свободою. Дякую.

— Вбивча Рука добрий до всіх людей, мені хотілося б, щоб усі були такими ж, як ти. Ти колись повернешся до нас?

— Думаю, що так. Я повернуся разом із Підою, який стане моїм другом і братом.

— Ти їдеш за ним? Не говори йому нічого про мене. Про те, що я зробила, не повинен знати ніхто, крім моєї сестри.

— Ти зробила для мене дуже багато. Дякую тобі, — сказав я, взявши її за руку.

— Нехай твоя втеча буде вдалою. Мені час іти.

Дівчина зникла у темряві. Я стояв нерухомо, прислухаючись до її кроків. Червоношкіра жінка з добрим серцем! Я увійшов до вігвама, в якому, як я вже знав, нікого не було, навпомацки знайшов ложе Піди, а під ним — загорнуті у ковдри рушниці. Револьвери, ніж і сідло були там, де я бачив їх удень. Не минуло й п’яти хвилин, як я вже знову стояв під деревом смерті і сідлав мого коня. Коли все було готове, я схилився над стражниками і помітив, що вони вже отямилися.

— Щастя відвернулося від воїнів кайова. Їм ніколи не бачити Вбивчу Руку біля свого стовпа тортур, — сказав я тихо. — Я їду слідом за Підою, щоб допомогти йому схопити Сантера. Може, я повернуся до вас разом із ним. Передайте старому вождеві, що він може не турбуватися за сина: я буду захищати його й поводитися з ним як із другом і братом. Сини й дочки кайова були добрі до мене, подякуйте їм і скажіть, що я назавжди збережу їх у своєму серці. Хуґ! Я все сказав!

Я взяв коня за вуздечку і повів за собою. Я не наважився стрибнути йому на спину там же, у стійбищі, побоюючись, що тупіт розбудить когось із індіанців. Лише за кількасот кроків від стійбища я із задоволенням сів у сідло, котре, як самовпевнено стверджували кайова, ніколи більше не мало служити мені.

Мій шлях вів на південь. У темряві я не міг розрізнити слідів Сантера й кайова, але вони мені й не були потрібні. Мені не треба було йти за ними слідом, бо я знав, що Сантер їхав на Ріо-Пекос.

Звідки ж мені стало відомо, що він їде саме туди?

Із заповіту Віннету.

Я не встиг дочитати його до кінця, але там згадувалися географічні назви мовою апачів. Жодна з них нічого не говорила Сантерові. Навіть якщо він і зрозумів, що Декліл-То означає Темна Вода, а Тсе-Шош — Ведмежа Скеля, він однаково не знав, де їх шукати. А були вони дуже далеко, у Сьєрра-Ріта, де я разом із Віннету побував тільки один раз. Саме ми дали назву скелі й озеру, і ніхто, крім нас і ще двох апачів, які були тоді з нами, не міг знати про це. Щоб з’ясувати, де саме шукати зазначені в заповіті Віннету місця, Сантерові доведеться їхати