Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим — те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі — деревам, хмаринам, звірам, а інколи — й жінці.

Ми їхали тихими вулицями передмістя. Вітер дужчав, і здавалося, ніби він жене поперед себе ніч. На великому майдані,

круг якого у садочках дрімали невеличкі будиночки, я спинив машину.

Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.

— Так гарно, — промовила вона. — Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли усе отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…

Я витяг із кишені пачку сигарет.

— А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?..

Вона кивнула:

— Увечері — так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.

Я розкрив пачку.

— Це — американські сигарети. Подобаються вам такі?

— Так. Більше, ніж будь-які інші.

Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже належимо одне одному.

Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.

— Хочете трохи самі посидіти за кермом? — спитав я. — Це буде вам за розвагу. Вона обернулася до мене.

— Звичайно, хотілося б… Але ж я не вмію.

— Справді не вмієте?

— Ні. Ніколи не вчилась.

Я відчув у цьому свій козир:

— Адже Біндінг давно міг би вас цього навчити.

Вона засміялась:

— Біндінг надто закоханий у свою машину. Він до неї нікого не підпускає.

— То вже просто безглуздя, — заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгові. — Я дозволю вам це без усякої підготовки. Ось давайте!

Відкинувши всі Кестерові застереження, я виліз із машини, щоб пустити дівчину до керма. Вона розхвилювалась:

— Та я ж справді не вмію.

— Умієте, — заперечив я, — умієте. Ви просто цього й самі не знаєте.

Я показав, як запускати мотор, як переключати швидкість.

— Ось так… — закінчив я, — а тепер рушаймо!

— Одну хвилинку! — Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. — Може, нехай проїде…

— Ні в якому разі! — я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.

Вона вхопилась за кермо й напружено вдивлялась у дорогу.

— Господи! Ми їдемо занадто швидко!

— Ми їдемо із швидкістю двадцять п’ять кілометрів, — сказав я, глянувши на спідометр, — а насправді це тільки двадцять. Непогана швидкість для бігуна на далекі дистанції…

— А мені здається, що всі вісімдесят…

За кілька хвилин вона здолала страх. Ми їхали широкою прямою вулицею. «Кадилак» ледь похитувався з боку на бік, наче його заправили замість бензину коньяком, часом він мало не наїздив на тротуар, але поступово все пішло як слід, і сталося так, як я й передбачав: ми раптом стали вчителем і ученицею, я дістав перевагу, а таку ситуацію можна було використати.

— Увага! — сказав я. — Онде стоїть поліцай!

— Спинитися?

— Тепер уже запізно!

— А що буде, як він мене застукає? Я ж не маю прав…

— Нас обох заберуть до в’язниці.

— Господи! — Вона злякано шукала ногою гальма.

— Газуйте! — гукнув я. — Газуйте! Натискайте на педаль! Треба гордо та швидко промчати повз поліцая. Найкращий засіб проти закону — нахабство!

Поліцай не звернув на нас аніякої уваги. Дівчина полегшено зітхнула.

— Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшніші за вогнедишних драконів… — сказала вона, коли ми від’їхали вже на кількасот метрів.

— Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш, — сказав я, повільно переключаючи ручне гальмо. — Ось чудова бічна вулиця, зовсім безлюдна. Отут ми й потренуємось як слід. Насамперед — як рушати з місця і як зупинятися.

Патриція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряний жакет і сказала:

— Аж зігрілася! Але ж треба навчитись!

Сидячи за кермом, вона старанно й уважно спостерігала все, що я їй показував. Потім, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти. Вона лякалась зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно минали нас. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком керування, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко виникає під час спільної роботи, в технічних та інших справах. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже заприязнилися краще, аніж коли б розповіли одне одному про все своє життя.

Неподалік од Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами виблискувала вогнями червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині лисніла велика чорна пляма від мастила.

— А тепер, — сказав я, — ми чесно заробили, щоб перехилити по чарці. Де б нам це зробити?

Патриція Гольман хвилинку подумала.

— Ходімо знову до того чудового бару з вітрильниками, — запропонувала вона.

Мене враз охопило хвилювання. У тому барі безперечно сидів тепер останній із романтиків. Я навіть уявив собі, яке в нього буде обличчя…

— Ет, — швиденько відказав я, — що в ньому особливого? Є набагато приємніші ресторанчики…

— Не знаю… Мені там так сподобалося…

— Справді? — розгублено спитав я. — Вам там сподобалося?

— Авжеж, — відповіла вона, сміючись, — навіть дуже сподобалось!..

«На тобі таке, — подумав я, — а я ж так себе сварив за це!»

— Але мені здається, що зараз там дуже завізно, — ще раз спробував я урятувати ситуацію.

— Можна ж подивитися…

— А справді. — Я розмірковував, як мені бути.

Під’їхавши, я швиденько вискочив з машини.

— Швиденько гляну, як воно там… Зараз же вернусь.

Крім Валентина, знайомих у барі не було.

— Скажи-но, — спитав я його, — Готфрід уже був тут?

Валентин ствердно кивнув.

— Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.

— Шкода, — відповів я, полегшено зітхнувши, — хотів з ними зустрітися.

Повернувшись до машини, я сказав:

— Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так уже й людно.

Проте для обережності я поставив «кадилак» за рогом вулиці, в найтемнішому місці.

Але не минуло й десяти хвилин, як жовточуба Ленцова голова з’явилася біля прилавка. «Бий тебе лихий, — подумав я, — от і влип! Краще б уже це сталося десь тижнів за два…»

Готфрід, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже подумав був, що небезпека минула,