Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

– Скажи, що мені робити? Як тобі допомогти?

Альбрехт підняв очі до стелі, оцінюючи свій стан. У тілі все ще відчувалася слабкість і трохи боліла потилиця. Але того болю більше не було. Закинувши руку за голову, Альбрехт не виявив там свіжої рани від удару. Лоб теж був цілий. Це змусило його надовго замислитись. Єдине, що спадало на думку це те, що Рада його зцілила. Як? Це вже зовсім інша розмова.

- Все добре. - Альбрехт усміхнувся, дивлячись у повні недовіри очі та сів, притулившись до стіни. Про те, що сталося кілька хвилин тому, вони вирішили не згадувати.

Рада, миттю оглянувши його, теж не виявила поранення.

- Пообіцяй, що коли виберемося звідси, ти навчиш мене всьому, що вмієш! – серйозно промовила вона.

- Обіцяю. - зітхнув Альбрехт, подумки обмірковуючи план втечі.

Якийсь час вони сиділи, просто дивлячись на двері. Жоден з них не міг зараз чаклувати. Перевага Родового мага пропадала, як тільки хтось дізнавався про його здібності. А той, хто їх викрав, мабуть, знав це, і завбачливо обпоїв зіллям.

- Я нарешті почала розуміти, чому двері в камерах роблять залізними! – сказала Рада, розглядаючи свої долоні. – Ми так безглуздо попалися.

- За його словами я зрозумів, що ми їм не потрібні живими. Тому треба спробувати втекти, коли двері знову відчиняться. Адже вони відкриються? - Альбрехт жахнувся, подумавши, що може залишитися під замком до кінця життя.

План втечі полягав у тому, щоб дочекатися поки до Ради повернутися сили. І коли їм принесуть поїсти, знищити варту.

Це було так просто, що одразу було приречено на провал.

* * *

Втомлені й змучені вони сиділи, притулившись один до одного. Їхній план із самого початку виявився провальним. Поїсти все ж таки принесли, але втекти не дали. Одноокий громила відкинув їх назад до стіни і знову зачинив двері. Після цього їжу їм більше не приносили.

Ні Альбрехт, ні Рада не мали сил, щоб зробити ще одну спробу втекти. Від сну теж довелося відмовитись, побоюючись, що за ними знову прийдуть. Так минуло кілька днів.

Втомившись ходити по камері, Рада сіла на підлогу, поряд зі стіною. Альбрехт поруч дрімав, впустивши голову на груди. Його присутність вселяла в неї хоч якусь, але надію. Вона більше не була одна. І тому довга відсутність їжі та води її хвилювало менше, ніж тоді на перевалі.

Занурившись у минуле, вона притулилася потилицею до холодної кладки, і раптом скрикнула - цегла пішла кудись усередину, а в стіні відкрився прохід.

Рада кілька секунд не могла повірити своїм очам. Розштовхавши Альбрехта, вона вказала йому на дірку.

- Ал, дивись! Це наш шанс!

  Справді, безглуздо було не скористатися ним, тим паче знаючи, що в іншому випадку на них чекала б смерть. Почувши біля дверей чиїсь кроки, вони поспішили.

Прохід у стіні був невеликий, і пролізти в нього можна лише повзучи. Перш ніж двері відчинилися, вони зникли в темряві. Дівчина і хлопець зовсім вибилися з сил, але намагалися повзти швидше. Їхню пропажу вже виявили. До них долинули голоси з камери.

- Пане Карбрі, вибачте нас! Ми не знали, що у цій камері є таємний хід!

- Нема часу на це! Ви повинні негайно знайти їх і вбити! Вони небезпечні для нас! – відповів владний чоловічий голос.

Рада здригнулася - «Карбрі? Джордж Карбрі? Керуючий Кензом?

Тепер їм стало зрозуміло, хто їх викрав, і загалом «навіщо».

Незабаром тунель закінчився, і вони звалилися на брудну від недавнього дощу траву.

Віддихавшись, вони піднялися на ноги і тільки потім озирнулися. Те місце, де їх тримали, виявилося не далеко звідси. То був великий кам'яний будинок, прихований від сторонніх очей. Звідси його важко було розглянути.

- У мене немає сил! Я голодна! - викид адреналіну остаточно позбавив її залишків самовладання. Рада тихо стогнала, коли її ноги застрягли у багнюці.

- Терпи! Ми неодноразово потрапляли в подібну ситуацію. Виберемося, тоді наїмося! – насупив брови Альбрехт, прислухавшись. Від будинку почулися голоси. - Пішли звідси!

Схопивши Раду за руку, Альбрехт побіг у інший бік від стежки, яку нещодавно помітив. Вона вела у напрямку будинку.

Їхні ноги постійно застрягали у бруді, через що вони не могли швидко бігти. Спіткнувшись об корінь, Альбрехт розпластався на землі. Але практично відразу схопився на ноги, відпльовуючи від бруду, що потрапив у рот.

Але удача виявилася швидкоплинною. Незабаром вони почули погоню, що наближалася.

  Рада та Альбрехт, не розбираючи дороги, бігли, поки не зрозуміли, що дорога піднімається. Усвідомлення, що вони потрапили в пастку, прийшло до них, коли під ногами ледь не пропала земля. Вони вчасно встигли загальмувати на краю урвища. Океан під ними вирував, накочуючись хвилями на скелю.

- Лікурембо! – закричала Рада, цілячись у того, хто ближче. - Морталіо!

Смертельне заклинання вирвалося з її пальців на зразок блискавки, і з'єднавшись із попереднім перетворилося на сферу. Похитнувшись, дівчина схопилася за лікоть друга. Її заклинання вразило двох. Залишалося шістнадцять. Вона запізно згадала, що граф Карбрі має захисний амулет.