Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Я вже трішки заплутався, хто кого спокушає та псує, — заправляючи сорочку у штани, зізнався Соретті.

— Робитимемо це по черзі?

Я запропонувала йому руку, щоб скріпити угоду, а Тоні знов смикнув мене до себе та впився у мої губи. На це я й сподівалася.

Я була закохана, жадана, щаслива, звісно мені здавалося, що увесь світ впаде мені до ніг. Цим я і скористалася наступного дня, розсилаючи по всіх усюдах своє резюме з не надто вражаючим досвідом. Якщо я потрібна Тоні, хтось обов’язково потребуватиме мене як співробітницю, я дійсно вірила в це. Завдяки йому. Чи впевненості, яку він невтомно плекав й підживлював в мені. Гаразд, подекуди я таки мрійниця.

Паралельно я планувала вечір бейсболу. Якщо ми вже маємо перепустки, а я вибиралася на Янкі-Стедіум з татом лише раз, перевіримо наскільки Тоні обізнаний в правилах та розпізнає, хто з гравців відомий як кривонога качка з руками, що ростуть з гепи.

Я вдяглася у ту свою щасливу спідницю й футболку, котру зав’язала під грудьми, оголивши живіт, ніби я збираюся мити автівки, щоб назбирати грошей на погашення клятої позики, сходила за пивом, бо в пентхаусі його ніхто не вживає і не тримає, і саме збиралася винагородити себе за продуктивний день першою пляшкою, коли Тоні повернувся додому.

Разом із ним до вітальні влетіла бентега й дратівливість, а від того, як палали, немов від лихоманки, його очі та сполотніло обличчя, мене вхопили дрижаки.

В руці він стискав конверт.

Прийшли результати тесту ДНК. Нарешті. У ворожнечі з Петрою можна буде поставити крапку.

— Момент істини, — тихо вимовила я. Узяла зі столика келих й налила Соретті бароло, бо він і пиво — це щось геть різними мовами. — Мені вийти?

Він обійшов канапу й зупинився поряд зі мною.

— Ні, лишися. Я хочу розділити цей момент з тобою. Бо мені… — Тоні поглянув на мене стривоженим каламутним поглядом. — Мені страшно, Лізбет. Якщо та курва не брехала…

— Хіба таке можливо? — форкнула я, похитавши головою. — І навіщо Джованні стільки років терпів твої вибрики і приховував від тебе цю інформацію? Не мели дурниць. Ось, — я вклала келих йому у вільну руку. — Випий і відкривай.

Тоні глибоко вдихнув. І кивнув. Щоб розірвати конверт, йому довелося повернути вино мені, та коли він розвернув висновок, забрав його і підніс до рота, одночасно пробігаючи очима по літерах.

Я затамувала подих.

І безтямно відсахнулася, коли рубіновий хмільний виноградний сік зросив плазмовий екран, на котрому без звуку транслювалися новини. Це зіткнення вимкнуло його назавжди, з такою силою Соретті поцілив келихом у телевізор.

Вітальня сповнилася ревінням звіра, що помирав у муках, в страшній агонії, від мільйона поранень, глибоких й стікаючих кров’ю. Ні. Ні, як таке можливо? Це якась помилка!

Тоні впав на канапу і вхопив пляшку. Керуючись інстинктом самозбереження, я миттєво забралася з траєкторії її польоту, на випадок, якщо він і її пожбурить також, та вихопила папірець з його руки. Начхати, що це конфіденційна інформація.

— Вони не збігаються. Не співпадають! — волав Соретті, захлинаючись горем. Перемежаючи вигуки потоками прокльонів на адресу Петри й роблячи невеличкі перерви лише для того, щоб ковтнути вина.

— Вони й не повинні збігатися на сто відсотків, батьків же двоє, — пробурчала я.

Але Соретті не помилявся.

Червона пляма на білому папері повідомляла вкрай однозначно:

«Спорідненості не знайдено»

Нутрощі скрутило у вузол і мене трясло як дияволицю на святій землі.

Я гадки не мала, що казати, як вчинити, як заспокоювати й втішати Тоні, і чи варто робити це. Він мав право лютувати. Все його життя, все його уявлення про родину, котру він і так зарано втратив, виявилося брехнею. І правда не звільнила його, а вбила.

Якби я опинилася на його місці, якби дізналася, що хтось з батьків мені не рідний і це старанно приховували від мене стільки часу, я б також почувалася цілковито випатраною й нікчемною.

В його кишені в спробі заглушити його гучні страждання, заграв телефон.

Тоні не звернув на нього уваги. Та той, хто телефонував, наполегливо продовжував дзвонити. Тільки-но мелодія замовкала, як починала лунати знову.

Мабуть, це Джованні.

— Або візьми трубку, або вимкни його, — попросила я.

Тоні підняв на мене незрячий погляд і кивнув. Я приготувалася до того, що він зараз зажбурне куди-небудь і телефон, але він таки підніс його до вуха і відповів.

— Слухай, — його мертвий, беземоційний, знічений голос змусив крижаною хвилею ворухнути волосся в мене на потилиці. Вже за секунду Тоні знову зірвався на нелюдський крик. — Вона що?!

Я затулила обличчя долонями. Цього просто не може бути.

____________

[1] Елізабет... Та ти хижачка... (італ.)