Читати книгу - "Діти Мардука"

Чоловіки, їх було семеро, переглянулися, пошепталися, а тоді почулося:

— Послухайте, капітане, ми заплатили за весь тур, а на судні будемо тільки половину туру. В наступному порту ви наберете на наші місця тридцятеро туристів. Хіба це не вигідно?

— Ні, не вигідно, — переклав Макар слова капітана. — За причалювання в незапланованому порту мені доведеться викласти чималу суму.

— Ну, можна ж так зробити: ви висадите нас у нейтральних водах поблизу Пелопоннеського острова. За перевозку на берег ми заплатимо.

— Все одно не вигідно, — перекладав Макар слова капітана. — Виникнуть проблеми з береговою службою. У кращому випадку ми відбудемося великим штрафом, у гіршому — наше судно вилучать з реєстру Ллойда. А це вже зовсім погано.

Тим часом мій звір доскіпливо приглядався до кожного з компанії, чи, бува, не виявить у комусь прикмет сина Мардука. Але це були просто темні — люди без табутивного бар’єра. Якийсь час вони перешіптувалися, а потім враз повернули до виходу й залишили офіс.

Коли ми вже йшли від капітана, я поцікавився:

— Чого це їм прикрутило вийти саме у цьому місці?

Макар не поспішав з відповіддю. Та нарешті озвався:

— З усього, в Україні стало відомо, що вони — на круїзному судні, і що їх можна виловити тільки в якомусь із портів, у який заходитиме судно. А там знайшовся хтось, хто їх попередив. Ось вони й вирішили зіскочити з поїзда на ходу. Іншого пояснення я не бачу. Кримінал великий за ними тягнеться, або ж — мафіозні розборки.

У мене майнула думка: «Це люди, які піднімаючи чарку у час застілля, любили проголошувати тост: «Вип’ємо за те, щоб у нас все було, а нам за це нічого не було».

І тут задзвеніло в кишені Макара. Він витяг телефон і, приклавши до вуха, мовив:

— Та ось він, — і передав мені апарат.

— Чого я не можу до тебе доcтукатися? — почувся голос Кості.

Я відказав, що не знаю.

— Ось переді мною газета. Тут пишеться, що на якомусь круїзному судні, яке відпливло з Одеси втікає група злочинців, котра працювала на різного рівня посадах у державних установах і розікрала бюджет у великих розмірах. Тепер на них полює Інтерпол.

— Капітан знає про це? — поцікавився я.

— Так. Я йому ще раніше повідомив.

Я розповів Кості про те, що сталося кілька хвилин тому, і про те, що поміж тих, хто приходив до капітана, немає жодного приходька з потойбіччя.

— Гаразд. Пильнуй, — сказав Лікар і вимкнув зв’язок.

Мене розбудив посильний від капітана. Судно стояло на рейді біля міста Палермо на Сицілії. Уже витікала ніч, але світанок ще не настав. До судна наблизився великий білий скутер з чималою кількістю людей. Від нас спустили трап і кілька з них піднялися на палубу. Це були чоловіки у поліцейських одностроях. Про що вони балакали з капітаном, я не розумів, а Макар мені не перекладав. Розмова відбувалася в офісі капітана. Один зі службовців нашого судна поклав на стіл щось схоже на великий кейс і відкрив кришку. Там були ячейки з ключами-дублікатами від кают. Він вибрав тридцять ключів і всі ми, а також прибулі, пішли за ним. Спочатку в двері кают стукали, а вже потім відмикали. У жодній мешканця не виявили. Пасажири ніби випарувалися. Капітан, досвідчений морський вовк, здавався мені збентеженим. Він подивився на нас із Макаром, немовби ми могли щось пояснити. Тоді перевів погляд на механіка судна, літнього вже чоловіка, який також був у гурті людей. Вони про щось перемовилися, після чого капітан заговорив до полісменів. Один з них глянув на годинник і, добувши з кишені телефон, почав набирати номер. Перекинувшись з кимось кількома словами, він і ті, хто був з ним, поспішили до трапа.

Вже коли ми розходилися по каютах, Макар пояснив:

— Ті люди таки втекли.

— У відкритому морі? — здивувався я.

— Ні. Посеред ночі, коли всі спали, судно причалило на дві години до терміналу неподалік порту Мессіна, для поповнення солярки. Там вони і чкурнули. А оті, — Макар показав на скутер, що віддалявся, — інтерполівці. Тепер за нашими земляками полюватимуть у місцевості, де знаходиться паливний термінал. Але, гадаю, полювання не буде успішним, адже минуло годин із п’ять. За цей час можна вже бути на іншому континенті. Ну, чартерні рейси, те-се. А втікачі, з усього, не з тих, хто рахує кожну копійку.

Коли після сніданку, судно вже стояло біля причалу порту Палермо і настав час екскурсій, я працював над романом, і не бачив, хто сходив на берег. А вже під вечір був на верхній палубі і спостерігав за тими, хто повертався, і за новими туристами. Поміж них не виявилося жодного темного, у тому числі і з України. Як потім з’ясувалося, — розповіли екскурсоводи — більшість наших земляків ринула в аеропорт, що неподалік від Палермо, де на них очікували три замовлені рейси — два боїнги до Буенос-Айреса і один до Оттави. Інші розсіялися по місту і на судно не повернулися.

Цієї ночі я вперше за кілька діб мав глибокий і тривалий сон із сновидіннями. З-поміж інших його моментів, основною істотою сну була подія, яка колись мені привиділася, а саме: у світі, де предмети не відкидають тіней, люди намагалися поставити сторч статую-колоса. Величезна постать з металу, яка вже колись височіла над світом, цього разу була розбитою. Одне біля одного лежали голова, плечі і груди, нутро і стегна, ноги, гомілки. І якщо перші чотири складові колоса були цілі, то гомілки і ступні — розтрощені. Усі частини колоса покоїлися на перині з людських тіл, деякі з яких ще ворушилися. Коли я прокинувся, то подумав, що побачив другу серію дійства, яке привиділося мені раніше. А точніше, — одну із серії подій, яка веде початок від Нового